Досвід Звягельської міської територіальної громади у підтримці психічного здоров’я

55-тисячний Звягель на Житомирщині — місто військових ще з радянських часів. Тут кілька військових частин. Це не таємна інформація. Колись тут навіть ціла дивізія дислокувалася, розповідають місцеві.

До початку вторгнення містечко було відоме як батьківщина Лесі Українки, після ним зацікавилися, бо тут народився й виріс колишній головнокомандувач ЗСУ і нині посол України у Британії Валерій Залужний. 

І саме тут громада активно працює, аби її мешканці — місцеві та внутрішньо переміщені — могли психічно долати виклики, які їм принесла війна. Спочатку як АТО, а згодом повномасштабна.

LB.ua розповідає про практики, які вартувало б запозичити собі й іншим громадам країни.

Зменшити тривогу через воду: безкоштовний басейн у дитсадку

Доведено, що плавання допомагає зняти стрес і зменшити тривожність й депресію. У садку «Центр розвитку дитини «Дельфін» є басейн, де плавають усі охочі вихованці дитсадків громади з чотирирічного віку. Безкоштовно. За графіком: двічі на тиждень, у дні, коли немає фізкультури.

«Дельфін» збудували 30 років тому за болгарським проєктом. Раніше плавати тут можна було тільки в опалювальний період. Що холодніше було надворі, то теплішою була вода всередині.

Потім був період, коли басейн кілька років не працював. А з весни цього року відновив роботу. Тепер діти можуть плавати будь-коли. Завдяки благодійникам тут поставили сонячні панелі, встановили сушарки й інші потрібні деталі.

«Санстанція раз на тиждень бере в нас проби води, контролює. Є система очистки води. У басейні температура не менш ніж 27°», — розповідає Світлана Марчук, вихователь-методист «Центру розвитку дитини «Дельфін».

До обіду сюди приїжджають діти з довколишніх садків, а по обіді займаються дошкільнята центру.

Заняття тривають по 30 хвилин, групи — не більш ніж 10 малюків. «Діти там розслабляються, задоволені. Спостерігаю меншу тривожність у тих, хто плаває», — розповідає Катерина Вініченко, практичний психолог Центру.

А тривожності є звідки братись. Це і звичайні вікові дитячі переживання, як-от адаптація в садку, і наслідок стресу. Серед 94 вихованців «Дельфіну» є ВПО, у яких бувають тривожні й незрозумілі для інших дітей стани. Також є багато дітей військових.

Мовою цифр: понад 70 дошкільнят громади із 300, яких охоплюють послуги басейну, офіційно мають відповідний документальний статус.

Басейн сприяє і фізичному розвитку. У садку є діти на інклюзивному навчанні. Вони плавають окремо з фізінструктором. «Їх неможливо з води винести, такі щасливі, — усміхається Світлана Марчук. — Реабілітолога в закладі немає, тож це для них уже великий плюс».

У кожну інклюзивну групу садка введені асистенти вихователя, діти отримують послуги логопеда чи практичного психолога, додає заступниця директора з виховної роботи Центру розвитку дитини «Дельфін». Пишається тим, що є випускники, які продовжують навчання в інклюзивних класах шкіл: «Тобто виконана велика робота, діти розвиваються разом з однолітками». Їх уже підхоплюють фахівці інклюзивно-ресурсного центру.

Найбільше, розповідає психологиня Катерина Вініченко, її вихованці люблять кінетичний пісок, пісочниці в кабінеті, з підсвіткою і без: «Це таке задоволення для них. Поринають у свій світ. Музику люблять класичну заспокійливу, фоном у мене звучить. Коли нема її, питають, чи зламалася, — сміється. — Кажу, що ні, вмикаємо». Вона працює і з дітьми, і з батьками, і з педколективом: «Ми проводимо тренінги два-три рази на рік з педагогами, бо їхній емоційний стан завжди передається нашим дітям».

Терапевтичні ігри й іграшки для школярів

Школярі теж потребують психологічної підтримки. Тим паче, що половина з них — з родин військових.

Практична психологиня Наталівської гімназії, лідерка професійної спільноти працівників психологічної служби закладів освіти Звягеля Тетяна Ткачук розповідає, що порівняно з часами до вторгнення діти зараз більш тривожні, особливо молодші класи:

У Звягелі є психологічна служба для подолання деструктивних проявів війни та збереження ментального здоров’я учасників освітнього процесу. Якщо людською мовою — психологи об’єдналися, аби допомагати людям переживати труднощі війни.

Наприклад, мали хібукі-терапію для дітей, яку підтримав американський фонд. Це іграшкова м’яка собачка, розроблена психологами. Допомагає проживати травму на рівні тіла. Лапки хібукі можуть обіймати людину і так заспокоювати. Її вплив бачать і психологи, і батьки.

«Істерик стало менше. Вона почала краще йти на контакт з ровесниками. Куди б ми не їздили, песик завжди з нами, — каже одна з мам Гімназії № 7. — Для дитини це розрада, її ліпший друг. Те, що соромиться сказати нам, скаже песику. Терапія дуже допомогла».

У 2023 році два класи цієї гімназії отримали хібукі, розповідає практична психологиня закладу Людмила Примак: «Ці іграшки допомагають не тільки під час тривог, але й під час навчання. Через стрес страждають когнітивні навички, дітям важко концентруватися, а хібукі веселить, обіймає. Коли є терапевтичний друг поруч, їм легше справлятися з емоціями. Зокрема в навчанні».

Психологи розповідають, що в них регулярно одні проєкти завершуються, інші починаються. Наприклад, взяли участь у проєкті американського фонду спільно з Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича. Пройшли навчання з використання спеціальної книги. Її розробив Нью-йоркський університет медицини катастроф і надзвичайних ситуацій.

«Вона адаптована для українських реалій. Читаючи книгу з дітьми і дорослими, можна пропрацювати багато ситуацій, як діяти. Там є орієнтири», — додає Примак. Зараз у них буде проєкт «Тедді-терапія». Американський фонд надаватиме іграшкових ведмедиків Тедді, і через спеціальні методики дітям допомагатимуть працювати зі своїм тілом й емоціями. Адже учні проєктують емоції на іграшки та ведуть діалоги з ними.

Психологи також фіксують ріст випадків небезпечних психологічних проявів у підлітків, які мають психологічні проблеми. Їх ведуть фахівці. Підлітки отримують психологічну й медикаментозну підтримку.

Окрім дітей, психологи міста працюють і з дорослими, розповідає Примак:

Людмила додає, що для батьків усіх навчальних закладів міста — і садочків, і шкіл — організували місячний марафон сили. Психологи розробляли невеличкі тексти й інтерактивні кнопочки і щодня скидали в усі можливі групи батьків і всіх дотичних.

Наприклад, одна кнопка вела на відео платформи «Ти як?», інша — на дошку Padler, де можна було писати рефлексії всім батькам. На марафоні батьки могли записатися до будь-якого психолога на індивідуальні зустрічі, не лише зі своєї школи чи садка. Так до Людмили звернулася дитина з іншої школи.

Бути поруч зі своїми. Родини полеглих героїв

Алея пам’яті героїв у Звягелі вшановує уже понад 200 полеглих військових. Поступово вона більшає. Є тут і Сергій Малий, який пішов добровольцем на війну ще у 2014 році. Тоді мобілізували його сина Миколу. І тато-медик, який працював у місцевому шпиталі й викладав у медучилищі, пішов сам у військкомат. Хотів служити разом із сином.

«Сказав: якщо з ним щось станеться, собі не прощу», — пригадує його дружина Ірина. Став начмедом батальйону. Вони були в Херсонській області, Волновасі, Гранітному. Отримав травму. Сергія пробували витягнути у шпиталях, оперували. Але він, пригадує Ірина, уже розумів результат:

Коли він помер, Ірина всі переживання тримала в собі. Не готова була відкриватися. Потім потрапила на заняття для воїнів АТО та їхніх родин і потроху почала спілкуватися про чоловіка. А невдовзі після цього почалося повномасштабне вторгнення.

Її син Микола знову пішов воювати. Зараз на Куп’янському напрямку. «Це його вибір. Мені лишається тільки молитися», — каже Ірина. І робити для інших те, що може. Розповідає, як після смерті Сергія син мотивував її вступити до університету й отримати ще одну вищу освіту. Також син мотивував її створити ГО «Родина Героїв».

Ірина разом з іншими допомагає родинам військових — мамам, дружинам, татам, дітям — почати жити після втрати: «Ми не чекаємо, щоб нам хтось щось приніс. Там на якусь екскурсію домовимось автобусом поїхати, там на ще щось. Виїжджаємо з міста, можемо там посміятись, поплакати, і ніхто не буде на нас оглядатися».

У міськраді є програма підтримки таких родин. Директорку міського центру соціальних служб Олену Котову Ірина називає «наша оддушина»: «Можу зайти до неї, дві-три хвилини поговорити й іти далі. Вони знають усіх, у кого що сталося».

Олена Котова розповідає, що в громаді працюють із сім’ями загиблих ще з 2014 року. Організовували їм різні заходи, майстер-класи, екскурсії, зокрема для дітей. Обдзвонювали родини і запрошували. Зараз для цього мають групу у Viber.

«Коли йде поховання, на другий-третій день телефонуємо в таку родину. У громаді на поховання виділяють родині 30 000 грн, не всі про це знають. Пояснюємо, чим можемо допомогти. Запрошуємо до себе. Оцінюємо потреби родини. Готові й у Пенсійний фонд з ними звернутися, і в ЦНАП сходити, і так далі», — розповідає Котова.

Пригадує, що спочатку центр фокусувався на дружинах і дітях полеглих воїнів, а сім’ї батьків між собою не особливо спілкувалися. Тоді в центрі організували для них першу екскурсію в Луцьк — саме для батьків. Родини в дорозі знайомилися, почали спілкуватися. І це теж частина зцілення. Бо найкраще один одного можуть зрозуміти і підтримати ті, кого об’єднує спільне горе.

Центр же також професійно допомагає їм через різні заходи з психологами — і групові, і індивідуальні. Співпрацюють і з управлінням культури, яке регулярно виділяє якісь квитки на концерти, які проводять у громаді.

«Якось так сталось у місті, що підтримка йде звідусіль», — каже психологиня Ольга, яка також є мамою полеглого захисника Сергія Якубовича.

Пам’ять про нього теж закарбована на Алеї. Її Сергій пішов на війну з перших днів вторгнення. Його тато воював ще з часів АТО. «Син казав: “А що я буду казати дітям після війни? Що дома відсидівся?» — пригадує Ольга. Мав військову кафедру, пішов лейтенантом:

Коли загинув син, Ользі найбільше допомогла Віра — матір, яка теж так втратила сина. Ще у 2014 році. Вона просто була поруч з Ольгою. Телефонувала їй щодня. Питала, як справи: «Ми просто розмовляли. А потім я відчула в собі сили йти до таких, як я, щоб мені допомогли».

Ольга сама почала працювати з колегами для підтримки родин героїв, організовувала особисті зустрічі, малюнкову терапію, працювали через метафоричні картки тощо: «У нас одне горе. У кожного після такої трагедії лишається тільки пів серця. Ніколи вже життя не буде таким, як раніше. У нас містечко військове, і це може статися з твоїм родичем, сусідом, знайомим. Знаємо, який біль може нас спіткати будь-якої хвилини. Колись мені Серьожка сказав: “Мам, ніхто з війни не повернеться”, маючи на увазі ментальне здоров’я. Тому намагаємось зберегти або відновити ментальне здоров’я людей громади».

Як у місті об’єднали ВПО та включають їх у життя громади

«Для людей середнього віку, і загалом для ВПО, такі невеликі міста, як Звягель, дуже комфортні. Бо так є змога зустрічатися. Через відстані в таких великих містах, як Дніпро, Одеса, Київ, отак не зустрінешся поговорити й підтримувати одне одного», — розповідає Алла Шацило.

Вона приїхала з Чулаківської громади Херсонщини, наразі окупованої росіянами. Звідти з родиною виїжджала через Крим, Росію і Європу, тимчасово на пів року зупинилася в Німеччині. Але вирішила повернутися в Україну.

«Чоловік усе життя працював керуючим агрофірми на Херсонщині, а її філія тут», — пояснює Алла, як опинилася у громаді. Син з невісткою переїхали до Житомира. Алла досі працює у своїй громаді начальницею фінансового відділу — віддалено.

Таких ВПО, як вона з чоловіком, у місті понад 2200.

Алла це і робить. Для інтеграції ВПО у громаді створили Раду з питань ВПО. Алла там голова. Каже, посадовці їх чують і запрошують долучатися до життя міста: «Я була здивована, коли нас запросили розробляти в місті стратегію розвитку громади. Ми брали участь у круглих столах, обговореннях».

У громаді також є відділ роботи з ВПО, розповідає начальниця управління соціального захисту населення Лілія Хрущ: «Три людини у відділі знають фактично кожну родину, бо приходять з проблемами. Стараємось якось їх вирішити». Найбільша матеріальна проблема для них — житло. Орендувати не всім по кишені. Тож громада вже домовилася про інвестиції в соціальне житло. Почнуть із 47 квартир, куди заселятимуть безкоштовно родини, які вже стали в чергу. Вони зможуть для початку там жити рік, оплачуючи лише комунальні послуги.

Дбають у місті і про психічний стан переселенців. Наталія Холматова — теж членкиня Ради з питань ВПО. Директорка Херсонської дитячої музичної школи № 3. За проукраїнську позицію пройшла через арешт, погрози та втечу з тоді ще окупованого Херсона. З чотирьох директорів музичних шкіл міста лише вона не пішла на співпрацю з росіянами. Тепер мешкає у Звягелі: «Ми не тільки підтримуємо ВПО, а робимо ще щось, що цікаво і може підтримати людей, які тут живуть», — розповідає.

Пригадує створення Алеї нескорених міст: депутатки міськради виграли проєкт і реалізували пункт психологічної підтримки жінок і дітей ВПО у громаді. Проводили там різні заходи, один з яких — долучали переселенців — близько 200 людей — до спільного висаджування дерев, кущів і квітів. Висадили понад 1000 кущів тільки троянд.

«Зараз ця алея прикрашає центр міста, ми гуляємо і бачимо, що це ми лишили тут частинку свого серця», — додає Холматова. Каже, в місті проводять багато заходів для ментального здоров’я ВПО. Наприклад, зустрічі з психологами, арттерапію: «У нас виникла ідея вже провести заходи з ментального здоров’я для ВПО. Хочеться показати, що коли ти постраждав, не треба опускати руки. Життя не закінчилося».

Виявити проблеми з тілом і психікою на ранніх стадіях

Якщо молодь уже свідоміше ставиться до свого психічного стану і звертається по допомогу, то для старших поколінь турбота про свій психічний стан ще може даватися важко.

Тому в громаді Центр сімейної медицини відкрив 15 пунктів скринінгу, зокрема, у селах. Там працюють медсестри, яких люди давно знають і яким більше довіряють. Вони пройшли тренінги й мають відповідне базове обладнання. Так виявляють поширені захворювання на початкових стадіях.

Почали обстежувати, наприклад, швидкими тестами на колоректальний рак. Скринінгують пацієнтів уже з 18 років. Бо той самий діабет другого типу виявляють у молоді. Скеровують до лікаря і контролюють, коли пацієнт зустрівся з ним.

«Ми розуміємо, що це як сніжний ком, — каже Інна Вошко, директорка КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Звягельської міської ради. — Якщо вчасно не виявити на ранній стадії, то потім медична система наша не витримає».

Сімейна лікарка Амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 2 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Новоград-Волинської міської ради Елла Ядвіжина розповідає, що скринінг на психоневрологічні розлади, зокрема депресію, медики роблять тоді, коли родичі або сама людина помітила в себе: порушення сну, надлишкова дратівливість, забудькуватість тощо.

Точно роблять скринінг на післяпологову депресію всім породіллям. Залежно від балів тестування медики визначають, що робитимуть з пацієнтом далі. Якщо легкі проблеми, то пробують упоратися самотужки з людиною. Дають рекомендації, вправи для зняття стресу й самозаспокоєння. Можуть скерувати до психолога, психотерапевта або одразу й до психіатра.

«Гіпертонія, холестерин для людей знайомі, а ментальне здоров’я — поняття нове. Люди похилого віку відрізняються ментальністю. Не розкривають те, що в душі. Пострадянський, мабуть, синдром. Думають, психіатр — значить, щось страшне», — каже Вікторія Луценко, медична сестра загальної практики Амбулаторії загальної практики сімейної медицини №11 міста Звягеля.

Вона проводить скринінги для пацієнтів. Перші спроби анкетувати на виявлення психоневрологічних захворювань були важкими. Тепер люди вже більше знають і розкриваються. Питання в базовій анкеті із психічного здоров’я прості. Їх усього дев’ять. Наприклад, чи змінився апетит і як: «Я вдома всіх своїх так перевірила. У мене один син військовий з 2014-го, інший — з 2023-го. У сина були проблеми, з якими він справлявся сам. Днями було поховання військового, і за кілька днів після до нас прийшла його мама. Було тяжко вести бесіду. Але лікар знайшов підхід. Я з перших слів підозрюю, що в людини є тут проблеми. Одна питала: чого ви мене про це не питали п’ять років тому? Не було такого в нас. Добре, що ми до цього прийшли, хай би воно розвивалося».

Фото: Микола Дзюба

Текст підготовано завдяки щирій підтримці американського народу, наданій Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) шляхом фінансування проєкту «Підтримка зусиль у протидії туберкульозу в Україні».

Зміст тексту є відповідальністю авторів та не обов’язково відображає погляди USAID чи уряду Сполучених Штатів Америки.

Інформаційний матеріал: LB.ua