Новоград-волинці вшанували пам’ять славетної землячки Лесі Українки

1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі після довготривалої хвороби перестало битися серце всесвітньо відомої поетеси Лесі Українки. Її тіло перевезли до Києва та поховали на Байковому кладовищі.

Тож саме 1 серпня Новоград-Волинська делегація у складі 11 чоловік, на чолі із заступником начальника відділу культури міської ради Л.В.Адамович, вирушила до столиці, де на Байковому кладовищі похована Леся Українка.До складу делегації увійшли працівники культури, журналісти, вчителі та учні шкіл міста, шанувальники її безсмертного таланту.

Вшанувати пам’ять Лесі України на Байкове кладовище прийшли письменники, митці, відомі громадські діячі, представники творчих спілок, музейні та бібліотечні працівники – поціновувачі творчості великої українки. За християнським звичаєм на могилі було відправлено панахиду. Під час громадського вшанування всі бажаючі мали змогу виступити та продекламувати вірші Лесі Українки.

Заступник начальника відділу культури міської ради Леся Адамович у своєму виступі наголосила на тому, що в Новограді-Волинському вшановують пам’ять своєї видатної землячки, де вона народилася та прожила свої перші, найщасливіші роки.

По завершенню поминального заходу новоград-волинці відвідали могилу ще одного свого відомого земляка, колишнього головного режисера Міжнародного свята літератури і мистецтв „Лесині джерела“ Бориса Шарварка та музей Лесі Українки у м.Києві.
 

Довідково: 1 серпня (19 липня за старим стилем) 1913 року померла Леся Українка, видатна українська поетеса, громадська діячка. Починаючи з 1903 року, коли здоров’я Лесі Українки погіршилося, вона разом із чоловіком Климентієм Квіткою майже постійно жила у Грузії. Лікування у Криму, зокрема в Ялті, в Німеччині, Італії, Єгипті не позбавило її від щоденних фізичних тортур. Вона інтенсивно дописувала власні драми, працювала над зібранням фольклору, до виснаження трудилася над “Лісовою піснею”, яку написала за 23 дні. Твір було надруковано в Києві в 1912 році ще за життя поетеси, яка вже відчувала наближення смерті. У лютому 1913 року вона попросила матір передати редакції журналу “Дзвін” вимогу про зняття її імені зі списку постійних співробітників, переслала сестрі Ользі власний архів, березнем датовано чорновий автограф драматичної поеми “Оргія”. У квітні бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у Львові одержала від поетеси в депозит рукописи деяких творів. 28 квітня (тут і далі – за старим стилем) вона востаннє приїхала до Києва, прийшла на присвячений їй вечір у клубі “Родина”, а в середині травня відбула до Кутаїсі. Із голосу дружини Климентій Квітка ще встиг записати народні пісні. 20 травня в листі до матері Леся повідомляла про матеріальні нестатки: “…Дещо з речей розпродалося, се через те, що не стає інакше грошей на прожиття … Та й так, може, без великої трудності діждемося ліпших часів – повинні ж вони колись настати”. 26 червня Климент Квітка телеграмою з Кутаїсі повідомляв рідних про погіршення стану здоров’я Лесі Українки. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала мати Олена Пчілка. Їй дочка ще надиктувала проекти своєї драми “На берегах Олександрії”. 9 липня за порадою лікарів тяжко хвору поетесу залізницею перевезли до Сурамі, але врятувати її вже ніхто не міг. 19 липня між першою і другою годиною ночі вона померла. Труну з її прахом доставили до Києва. 26 липня Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі. Поліція не дозволила ні промов, ні співів, а щоб ніхто не посмів порушити заборону, дала в супровід похоронної процесії наряд кінноти. За труною йшов багатотисячний натовп. Сьогодні на Байковому цвинтарі на могилі поетеси стоїть пам’ятник, встановлений 1939 року. Спільна огорожа охоплює надгробки Михайла Косача, брата Лесі Українки, Петра і Ольги Косачів – батьків Лесі Українки. Три однотипних плити виготовлено в 1939 році під час встановлення пам’ятника.