А МУЗИКА – ЯК МАГІЯ ЖИТТЯ…

Ще здалеку з подвір’я багатоповерхівки чулася  мелодійно-лірична пісня, яку, безперечно, співало мале дівча дзвінким дитячим голосочком:

Всюди буйно квітне черемшина,

Мов до шлюбу вбралася калина…

– От Лариса, знову у дворі концерт дає! – молоді чоловік з дружиною заспішили  до будинку.

А в дворі і справді в оточенні дітлахів та їхніх мам і бабусь модну тоді пісню виконувала чарівна п’ятирічна дівчинка. І так співала, що й батьки заслухались.

– Спасибі за таку талановиту донечку! – дякували сусіди. – Нам так відпочивати гарно з нею!

Удома доня раптом закапризувала. « Мамочко, таточку, ну коли ви вже мені піаніно купите?» –  благально заглядала кожному у вічі.

Тож одного дня батьки повели малу до студії юних музик при Палаці культури, адже у п’ять років до музичної школи тоді ще не приймали. Там перевірили і мовили, що і слух, і голос дитина має гарні, тож її можуть прийняти до студії і навчати гри на піаніно. Але без інструмента, зауважили, дуже важко доведеться. І хоч у 60-ті роки минулого століття 750 карбованців – вартість піаніно – були неймовірно великі гроші, Ольга Силівна і Віктор Іванович Базіки (батьки Лариси) вирішили купити інструмент. Сплачували прості працівники шахти міста Макіївка той кредит дуже важко. Мама, крім того, що в шахті супроводжувала вагонетки, ще й була маляром-штукатуром. Тож ходила вечорами на заробітки:  кому ремонт допомагала робити, а кому – й будуватися. Та бачила, що Ларисочку – їхню кохану єдину донечку – тягне до мистецтва, до музики, й старалася цьому сприяти. Он уже і перший виступ зі сцени у дівчинки відбувся – у Палаці культури вона перед багаточисельним людом вірш прочитала. Та так, що у не одного слухача очі вологими стали.

Невдовзі сім’я переїхала в Новоград-Волинський. Ольга Силівна була родом із Тупалець, то й вирішили повернутися на свою маленьку батьківщину. Тут Лариса пішла в перший клас і до першої міської середньої школи, і до музичної. А через чотири роки, коли батьки  звели на Лубчиці власний дім, Лариса почала ходити вже до сьомої міської школи. Гуманітарні нахили юнки відзначав викладач російської мови і літератури Руслан Сазонтович Хрильов, якому й сьогодні Лариса Вікторівна Заєць зобов’язана й тим, що захопилася відтоді літературою, читанням книг, і тим, що пише грамотно, знає мову дуже добре. А в школі без неї не обходився жоден концерт, жоден тематичний вечір.  Виступала і з віршами, і співала, і в театралізованих виставах. Та коли прийшов час вступати до інституту, обрала сусіднє місто Рівне, де був інститут культури. Мама далеко боялася відпускати донечку. Та там виявилось, що треба було на факультет хорового співу (хоч у неї була  закінчена музична школа і ще два роки вона ходила до школи, бо мама прагнула, аби в заняттях донечки не було перерви) знати диригентську справу. А цьому їх не вчили. Тож Лариса   вирішила не складати іспитів і повернулася додому.

Рік працювала на хлібозаводі, і довелося там усякого спробувати: хоч узяли ученицею на тістоділильну машину, та й підлогу від тіста відшкрябувала, й форми змащувала під хліб… І завжди брала участь і у виступах заводського вокально-інструментального ансамблю, у якому стала солісткою, і на тих же вечорах відпочинку. Та коли не витримала виснажливої фізичної праці і вирішила  розрахуватись, тодішній директор підприємства В. Г. Грабінський перевів у  кондитерський цех. Ще й агітував вступати до інституту харчової промисловості. Може б, і вийшов би колись із неї гарний технолог, якби любов до мистецтва не перемогла!

Наступного року вона вже вирішила  спробувати вступити  до Дубнівського культосвітнього училища на відділення хорового співу. Знала, що це училище закінчував свого часу відомий на весь колишній Союз новоградець  Борис Шарварко, в ньому навчався наш композитор Іван Мамайчук… сильні там були викладачі і знання давали хороші. От і Ларисі там двічі повезло: по-перше, трьох вступників узяли відразу на третій курс (після десятирічки брали на другий курс, та, оскільки у неї за плечима була музична школа, зробили виключення), а, по-друге, хорове мистецтво викладала прекрасний професіонал своєї справи Ганна Мусіївна Катанаш. І, як стверджує нині Лариса Вікторівна, базу знань отримала чудову.

За розподілом потрапила у Володимирець на Рівнинщині. Працювала рік методистом Будинку культури. А мама кликала додому, бо почала хворіти і вже залишилась сама. Повернулась із радістю, бо додому хотілося, а ще – переживала за маму, та й змалечку звикла допомагати удома батькам в усьому. Їй і досі в пам’ятку, як одного разу бігла під час грози зі школи додому, і ні град, ні блискавки не могли її спинити. Мама потім як дізналась, дуже сварилась – що хочеш могло статися. Та дівчинка одказувала: «Мамочко, а треба ж було худобу нагодувати!». От так почуття відповідальності і сьогодні у Лариси Вікторівни на чільному місці.

У Новограді-Волинському місця роботи за фахом дівчина не знайшла. Та оскільки ще у Володимирці навчилась добре друкувати на  друкарській машинці, і знала досконально мову, її узяли секретар-друкаркою у школу-інтернат.

– Я справді щаслива в долі,  – каже зараз Лариса Вікторівна. – Мені завжди щастило на прекрасних людей. От і у школі-інтернаті отримала величезний скарб мудрості, людяності, доброти від директора Світлани Олексіївни Челядіної – людини неординарної з багатющими знаннями, справжньої особистості нашого часу.

Галина Василівна Опьонишева – колишній голова міського суду – і досі згадує Ларису Вікторівну, котра прийшла працювати у їхній колектив секретарем суду після школи-інтернату, як акуратного виконавця. І лад у справах навела, і з обов’язками справлялася бездоганно – чітко, швидко, грамотно.

А сама Лариса Вікторівна розповідає:

– Там так цікаво було – стільки різних доль, історій перед очима проходило!

Голова суду також пропонувала Ларисі вступати на юридичний, щоб потім стати суддею. Але у дівчини була яскрава, ще з дитинства – мрія – мистецтво! І все ж вона стала студенткою Рівненського інституту культури. Ті роки – позначка досягнутої мети, після якої  і почала  служити Мельпомені . Хоч, не пам’ятаючи сьогодні, коли почала співати – чи ще, як кажуть, з пелюшок, але любила спів завжди. Навіть коли в хаті прибирала чи чергу пасла. Сяде в полі й книгу читає, а як побачить, що нікого навколо немає – уявляє себе на сцені і вже виспівує різних пісень. Так починалася її ця служба.

Ось уже 27-ий рік пішов відтоді, як після закінчення інституту Лариса Вікторівна працює у відділі культури нашого міста. Тут також не все вийшло гладенько, не зразу узяли її на роботу – не було місця. Та коли узяли – жоден із керівників цього відділу ( а це були такі відомі постаті, як заслужений працівник культури України Віра Юріївна Матвійчук і Людмила Петрівна Гамма, а до цього – заслужений працівник культури України  Микола Іванович Мартинюк) ніколи не пошкодував. Лариса Вікторівна вбирала у себе всі їхні та попередників надбання, вчилася і вчила інших, бо була справжнім фахівцем своєї справи. І при всьому своєму вмінні завжди її відрізняє скромність, чуйність, порозуміння з колегами. А щира, відкрита посмішка – наче сонячний відблиск її серця.

– Я  вже понад тридцять років працюю у сфері культури Новограда-Волинського, вважайте – ветеран праці,  –  розповідає режисер загальноміських заходів Ірина Іванівна Панасюк. – І завжди поруч – Лариса Вікторівна. – Вона скромна, не випинається, як дехто, але працівник – бездоганний і керівник – на рівні такому, як нині вимагає час. Хіба не показник її особистості, що коли в грудні 2013-го року постало питання про обрання нового завідуючого відділом культури міської ради, усі працівники міських закладів культури підписалися під листом, у якому просили тодішнього міського голову Володимира Івановича Загривого  затвердити на цю посаду Ларису Вікторівну?!  Тому що Ларису Вікторівну відрізняють висока культура і надзвичайна людяність. Вона чує людей, знає їхні запити,  відгукується добром, і завжди коректна і в той же час принципова. Уміє вислухати і не наказувати, що зробити, а дати пораду  –  ввічливо, але як професіонал.  І сьогодні я  від імені усіх працівників культури міста хочу подякувати міському голові Віктору Леонідовичу Весельському за те, що, вислухавши Ларису Заєць, як і всіх керівників відділів та управлінь міської ради, він побачив, що ця людина – на своєму місці і залишив її працювати. Приємно була здивована, ознайомившись з нашою роботою, заступник міського голови Оксана Василівна Гвозденко. Вона відзначила, що ми проводимо багато заходів і на високому рівні.

А сама Лариса Вікторівна довірливо ділиться:

–  Дуже хочу залишити гарний слід у культурі своєю роботою. Хочу не просто виправдати довіру Віктора Леонідовича, а мрію ще створити не віртуальний, а справжній краєзнавчий музей – це, вважаю, справа честі міського голови. Вірю, що зведуть у древньому Звягелі школу мистецтв. Бо чотири приміщення школи, які маємо, старі, і на ремонт іде дуже багато коштів. Працюю над збереженням культурної спадщини. А головне – зберегти, зміцнити і підняти на високий рівень усю нашу галузь культури. Для цього створила художню раду із директорів установ культури, заслужених працівників культури України – а це значить – із досвідчених, прекрасних людей, з якими спільно й вирішуємо всі проблеми, і плануємо гарні заходи для населення міста та його гостей. Адже ми всі працюємо для людей!

… Коли в Палаці культури імені Лесі Українки, де знаходиться кабінет завідуючої відділом культури, пізно ввечері запанує після усіх репетицій тиша, часом можна почути зі сцени чарівну гру на роялі і ніжний, прекрасний голос, що розкрилює, здається, усі серця. Це Лариса Вікторівна  Заєць у рідкісні хвилини незайнятості сідає за музичний інструмент і «відводить душу»  – як  колись, у юності, коли мріяла стати артисткою. Та наше місто має  віддану культурі людину, котра покладе на плаху усе, аби людям жилося цікаво, красиво, затишно. І її прекрасний ювілей 8 лютого – старт у новий етап творчого життя, що, як магія музики, кличе до нових звершень.
 

Тетяна КОЗЛОВА.

Інформаційно-громадська газета Житомирщини «Час Плюс».