«Туди, де радіацію не витримувала техніка, посилали людей»
Під час пожежі горів бітум, графіт, їх тушили і вся вода стікала в шахту. Була загроза обвалення туди ж реактора, температура якого становила більше тисячі!!! градусів. Якби він обвалився, відбулося б миттєве розщеплення води на водень і кисень. З карти Землі зникла б не лише Україна, але й частина Європи. Двоє з нас брали безпосередню участь у відкачуванні радіоактивної води з шахти. Сьогодні цих хлопців вже немає серед живих…»
Четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції вибухнув зранку 26 квітня 1986 року, що призвело до найстрашнішої ядерної аварії у світовій історії. Зараз, через 35 років, для когось ця подія може бути лише далеким спогадом, але аж ніяк не для людей, які були тут у фатальні перші хвилини, дні, тижні після аварії.
Валерій Кривенчук став одним із пожежників Новоград-Волинської СДПЧ-10, якому випало стати ліквідатором, одним із тисяч тих, кому довелось узяти на себе виконання страшної місії – очищення зони радіоактивної катастрофи. У 1986 році Валерію Анатолійовичу було 24 роки. Він, як і всі інші, хто у перші дні після аварії прибували на місце ліквідації наслідків, і гадки не мав, з якою вселенською катастрофою довелося зіткнутися.
«Коли я почув про вибух, а це відбулося аж 29 квітня, ніхто не сказав нам, що рівень радіації становить загрозу для життя. За часів СРСР влада приховувала від нас інформацію про небезпеку, — розповідає Валерій Кривенчук. — У 1986 році працював пожежником, був на чергуванні. 30 квітня оголосили тривогу, нас перевели на казарменне положення до 8-9 травня. Потім відбулися збори в Житомирському управлінні, і наш зведений загін у складі 7 працівників, а загалом 14 конкретно з Новограда, відправився в Чорнобиль. Із засобів захисту видали лише протигази. Про дозиметри мова навіть не йшла. Наказ одягти їх отримали при в’їзді в 30-кілометрову зону поблизу Чорнобиля. Як себе правильно поводити ніхто не знав».
Рівень радіації там, де довелося працювати Валерію Анатолійовичу, був справді дуже високим. До того ж – зведений Житомирський загін прибув у Чорнобиль 9 травня, практично у перші дні після вибуху. «Коли приїхали на територію пожежної частини, вперше в житті побачив, що земля вкрита спеціальним клейким розчином, щоб не піднімався радіоактивний пил. Тиждень знаходились цілодобово в самому Чорнобилі, чергуючи через добу. Це було порушенням. А останні три доби, коли про це дізналося керівництво, нас вивозили за межі 30-кілометрової зони. По техніці безпеки рівень опромінення для пожежних повинен становити не більше 25 рентген. Коли такий показник, людину повинні виводити з зони. Нам в картці обліку доз радіоактивного опромінення щодня записували не більше трьох. Згодом, коли картку замінили на нову, вказали 23 рентгена. Але ж ми розуміли, що доза значно більша. Та й з роками опромінення вплинуло на стан здоров’я».
До того ж силами рятувальників вдалося уникнути ще однієї катастрофи. «Вже на місці нам повідомили, що існує висока загроза водневого вибуху, — пригадує подробиці мій співрозмовник. — В реакторі знаходилося близько 200 тон радіоактивного урану. Під самим реактором розташована шахта. За радянською технологією, у випадку аварії або інших непередбачуваних обставин, уран мали скинути в шахту і захоронити. Насправді ж вийшло по-іншому. Реактор був «перекошений», після вибуху прорвало комунікації, що постачали воду на його охолодження, і вода затопила шахту. Під час пожежі горів бітум, графіт, їх тушили і вся вода теж стікала в шахту. Була загроза обвалення туди ж реактора, температура якого становила більше тисячі!!! градусів. Якби він обвалився, відбулося б миттєве розщеплення води на водень і кисень. З карти Землі зникла б не лише Україна, але й частина Європи. Двоє з нас, Черниш В.Т. і Бойко М.І. приймали безпосередню участь у відкачуванні радіоактивної води з шахти. Сьогодні цих людей вже немає серед живих…»
Від високодозного опромінення ламалась техніка, а люди наражали себе на смертельну небезпеку. «Треба було зачистити дах від ядерного графіту, працювали спеціальні роботи на колесах з захватами, випробування вони не витримували через високий рівень радіації. На людей же одягали спеціальні комбінезони, під них свинцеві пластини, і вони вручну лопатами проводили розчистку. На це давали 1 хв!!!».
Напередодні чергової річниці аварії на ЧАЕС Валерій Анатолійович згадує поіменно своїх колег, з ким довелося ліквідувати наслідки аварії 35 років тому. Це Черниш В.Т., Степанюк О.В. та Бойко М.І., Матюшин Г.В., Черкаський Ю., Щурук М.Є. Не всі дожили до цієї дати…
Китель Валерія Анатолійовича Кривенчука прикрашають медалі та відзнаки, серед яких «Кращий працівник Міністерства внутрішніх справ СССР», «20 років Чорнобильської катастрофи», «25 років героїчного подвигу», медаль «Чорнобиль — 25 років», у 2012 він отримав нагороду від БФ «Пожежні Чорнобиля», його ім’я занесене в книгу «Вогонь Чорнобиля», у 2016 році на виконання Указу Президента України йому присвоєно чергове військове звання «підполковник внутрішньої служби», і лише у 2013 році отримав квартиру від держави. На жаль, влада сьогодні забуває про ліквідаторів. Серед найбільших проблем зокрема мізерні пенсії, погане медичне забезпечення й питання виділення житла.
На завершення нашої розмови Валерій Анатолійович передав побажання міцного здоров’я усім ліквідаторам аварії на ЧАЕС. А ще миру, достатку, злагоди у родинах.
За матеріалами газети «Час Плюс», журналіст Надія Валінкевич