Леся Українка. Обстоювання української національної ідеї

29 Липня 9:31

Геній Лесі Українки розкрився насамперед у звучанні національної ідеї, гарячій любові до рідного краю, яка полягала в обороні прав народу до незалежного національного  і державного життя. Свої думки   і свої ідеї вона зуміла ввести у високу мистецьку форму, що чарує багатством поетичних образів і музикою поетичного слова. Поезія Лесі Українки носить переважно патріотичний характер. Це твори громадянського і політичного характеру. Навіть особистий біль, туга, тривога у її віршах переплітаються із проблемами всієї України.

Патріотизм – одна з найважливіших соціально психологічних характеристик особистости, одне  з найвищих людських почуттів. Суттю цього почуття є любов до Батьківщини, відданість своєму народові,  гордість за надбання національної культури.

Саме патріотизм є тим могутнім рушієм, який згуртовує величезні маси різних людей і народи, нації, держави, змушує їх формувати та обстоювати національні та ідеологічні надбання, оберігати мову й традиції, а в разі потреби – й збройно захищати право нації на свою мову, культуру, історію, й , звичайно ж, на свою державність.

Патріотичні цінності не закладаються в генах, це не природна якість, а соціальна, а тому не успадковується, а формується, цілеспрямовано і системно. Під час формування у дитини патріотичного почуття формується  і його складова, чи не головна – національна свідомість.

Прикладом такого формування є національна свідомість Лесі Українки – письменниці, громадської діячки, уродженки древнього Звягеля,  саме так називали місто Новоград-Волинський в родині Косачів.

Найфеноменальнішим можна визнати той факт, що, живучи в умовах бездержав’я, Леся Українка творила літературу нації державної. У тогочасній українській літературі вона чи не єдина звертається не до вузьких доморощених тем, характерних для колоніального письменства, а порушує проблеми держави, національного визволення як шляху утвердження державної свідомості. Реальність окремішности української нації не викликає в письменниці сумнівів, так само як нагальна потреба творення  української держави.

У вивченні проблематики розвитку національної ідеї в творчости Лесі Українки існує кілька підходів. Найпоширеніший з них зводиться до віднаходження в теоретичній чи епістолярній спадщині, в сюжетах  та образах творів письменниці елементів національної ідеї чи зображення суспільних реалій, у той чи іншій спосіб пов’язаних з національним рухом.

Загальновідомо, що своєї довершености національний рух набуває тільки з появою національної ідеї. Національна ідея  виникає як протест, протиставлення іншим, пануючим у цьому соціумі ідеям. Суперечність між цими ідеями, між їх носіями протікає на початковому етапі хоч інколи й надзвичайно бурхливо, але несе на собі ще грубо поверхневий характер; сторони гостро й різко протистоять одна одній, навіть не намагаючись знайти щось раціональне в позиції опонента чи розглянути антагонізм в якомусь загальнішому руслі. Але з іншого боку – це з’ява пробудження, самоусвідомлення нації і не менш рішучий, як правило, агресивний спротив такій з’яві. Всі ці теми ми зустрічаємо у драматичних творах Лесі Українки. Ідея національного визволення пересікається у творчости Лесі Українки з ідеєю визволення соціального.

Основу національної ідеї становить проблема самоідентифікації етносу, пошуки якої пробуджують творчу енергію народу у напрямку творення  самобутньої національної культури, патріотизму, державотворення.

Чи не найнагальнішою проблемою національного буття часів Лесі Українки була проблема вивільнення від пут духовного гноблення, під яким стогнали українці. Адже рабське, упосліджене становище народу певною мірою спотворювало його національний характер, паралізувало волю до повноцінного самоствердження. Упродовж багатовікової історії Україна не знала державності, а перебувала під владою або Польщі, або Литви, або Австрії, або Росії. Любов до рідної країни Леся Українка поєднувала з пристрасним бажанням бачити свою батьківщину вільною. Але оскільки до очікуваної волі було далеко, то свій біль та розпач вона виражає в «голосінні…над цілим рідним краєм, над тим народом, закутим в кайдани. Поетеса оплакувала батьківщину, але то не були сльози безсилля. То був голос особистости неординарної, котра і словом, і ділом кликала до боротьби за звільнення. Саме ж звільнення, за переконанням Лесі Українки, мало відбутися не тільки коштом поборювання ворога-завойовника, але й шляхом самоочищення, подолання комплексу нижчевартости і рабства в національному характері.

Говорячи  про висвітлення української національної ідеї в творчости Лесі Українки треба говорити  і про  проблему зрадництва, що також хвилювало Лесю Українку. Виявляючи власне розуміння добра і зла – двох берегів, між якими співіснують життя і смерть, брехня і правда, жертовність і, зрештою, зрада – вона відкрила інший світ, нову епоху, вчинила «справжнє дерзання», сміливий крок, як відзначив літературознавець М.Зеров. Письменниця оригінально підходила до розробки всесвітніх сюжетів, переймалася духом західноєвропейської літератури і, за словами М. Драй-Хмари, виводила нашу провінційну літературу «в люди».

Причини трагедії українського народу, його бездержавности поетеса шукала не ззовні, а всередині його самого. Гнівом проймалася її душа до паралізованих співвітчизників, які так призвичились до кайданів неволі, що не тільки не хочуть бачити, що ці кайдани вже  давно роз’їла їржа, але й просто забувають про них. У «Вавілонському полоні» вона виголосить вустами співця-пророка Елеазара: «Терпіть кайдани – то несвітський сором, забудь їх, не розбивши – гірший стид».

Усім серцем вона ненавиділа оте українське послушництво і послужництво, вироблені віковічним уярмленням, про  які не раз з болем писали її талановиті попередники, починаючи з Т.Шевченка. Згадаймо гіркі слова Пантелеймона Куліша: «Народе без пуття, без честі і поваги, Без правди у завітах предків диких…». Відверто і жорстко говорить до своїх земляків Леся Українка у поезії «Товаришці на  спомин: «Так, ми раби, немає гірших в світі».

Відомий німецький філософ Ф.Ніцше стверджував, що всіх людей можна поділити на дві категорії: ті, які мають сильну волю, сильні пориви, і ті, що позбавлені такої «сили волі», і тому мусять пристосовуватися до бажань сильнішого, з чого постає в них плебейське почуття меншовартости, почуття скривдження.

Леся Українка належала до першої категорії.

Сильним і діяльним, здатним на високі порухи душі мріяла бачити і свій народ, всупереч тому, що дійсність повсякчас демонструвала, як багаторічний страх бути українцем породжував у її співвітчизників небажання ним бути. І попри все вірила у духовну силу нації. В одному з листів до Михайла Павлика вона признавалась: «Знаєте, я  все ж таки оптимістка, чи то скоріш прогресистка, і думаю, що світ іде не до гіршого, а до кращого, тільки коли б він скоріше йшов, а то стільки сили й людей даремнісінько гине. А у нас, на Україні, ще багато мусить загинути марне (чи, може, так буде здаватись, що марне?), поки що-небудь вийде?

Пророчі слова…

 

Підготувала директорка музею родини Косачів Людмила Гамма.

За матеріалами статей: Володимир Ятченко. Логіка саморозвитку національної ідеї.

Леся Демська. Два типи держави в драматургії Лесі Українки.

Анатолій Криловець, «І встане люд, мов хвилі серед моря…»  (Проблема національного визволення в драматичних творах Лесі Українки «Вавілонський полон» і « На руїнах»).

Наталія Банацька. Національна рефлексія волі.

Лілія Ожоган. «Будь проклята, кров ледача…» (Проблеми національної пасивності та зради у творчости Лесі Українки)

Чат-бот Гаряча лінія