Леся Українка – сестра. Без коментарів
Ольга Косач-Кривинюк. [1] «Леся Українка. Хронологія життя і творчости»:
«Видко, що мене, як потім наших молодших, Леся дуже любила і возилася багато зо мною, хоч сама була ще зовсім маленька. Лазаревський у своєму «рукописі» пише, за листом нашого батька до Драгоманових, що «Леся дуже любить маленьку Лілю [1], впросилася спати в одній кімнаті з нею і дуже непокоїться, коли маленька плаче, навіть сама тишком-нишком схлипує». Пам′ятаю, як Леся розказувала, що вони з Мішею, як тільки чули, що я плачу, бігли «рятувати» мене і сперечалися з моєю мамкою за те, що вона сповивала мене, бо їм здавалося, що то мене дуже мучать цим, і я тому плачу. Тітка Єлена в листі з осени 1878 року питає наших батьків, чи Лібта (тобто я) вже зовсім заполонила Лосю (Лесю)».
Ольга Косач-Кривинюк. «Леся Українка. Хронологія життя і творчости»:
«Якось навесні 1941 року академік А.Ю.Кримський, Лесин приятель з молодих літ, сказав мені таку фразу: «Леся була дуже принципова людина». Це щира правда, сказано це дуже влучно. Вже тоді, 1884-го року, бувши, власне кажучи, ще дитиною, Леся була вже дуже принципова людина, якою залишилася і на все життя. Тому, мабуть, і смутила її так «безпринципна», може, можна сказати дитяча, Мішина поведінка в Києві, як смутило пізніше, ще років 3-5 по тому, його «безпринципне» легковажне ставлення до «флірту», до романтичних пригод. Не дивлячись на всю приязнь до Міші, на всю її глибоку любов до нього, Леся не похваляла його інколи легковажного ставлення до тих дівчат, у яких він викликав, може й серйозне, глибоке почуття до себе. Про два таких випадки вона говорила мені з великим сумом. Видко було, що їй дуже боляче, що її, такий любий, такий ідеальний, брат, де в чому не бездоганно-принципова людина».
«Добре пам’ятаю день народження брата Миколи. Того самого дня напередодні приїхав до нас у гості ветеринарний лікар Сергій Ваганов, давній знайомий і приятель наших батьків. Як почалася оруда з появленням на світ нового члена нашої сім′ї, треба було якось зайняти того гостя. Леся, не дивлячись на своє хвилювання за маму, взявши й мене з собою, запросила Ваганова піти до лісу, і ми гуляли…, рвали осінні квітки, розмовляли, і по спокійному на око, стриманому Лесиному вигляду ніхто б не пізнав, як дуже вона турбується та непокоїться в душі. Повернувшись з лісу, ми довідалися, що маємо другого брата і що мама й він маються зовсім добре. Леся була щаслива од цієї звістки».
1884 р. З листа Лесі до бабуні Єлізавети Іванівни в Гадяч:
« У нас все гаразд і всі здорові. Хлопчик [2] трошки підріс, мама думає … його назвати Юрієм або Романом, але всім ці імена не подобаються. Ми недавно їздили до Міші [3] в Холм, йому там добре живеться: квартира добра, їсти дають добре і хазяїни нічого собі. Міша недавно писав про свої четвертні отмєтки, котрі у його хороші.
Оксаночка [4] зараз же наділа ваші чулки і дуже з їх рада. Гулять вона вже тепер не ходить, бо випав сніг у нас. Напишіть до нас скоріш чи ви здорові і чи все у вас гаразд».
1885 р. З листа Лесі до бабуні Єлізавети Іванівни в Гадяч:
«У нас тепер все гаразд, тільки Міша заслаб кор′ю, але тепер уже здоров і ходить в гімназію. Ліля і Оксаночка здорові, хлопчик теж, він дуже веселий і танцюристий, і може уже й сидіти сам, його тепер тимчасом називають Миколою, але ще невідомо як його назовуть».
26 червня 1889 р. З листа Лесі до матері Ольги Петрівни Косач:
«Твій лист мене дуже звеселив, бо з нього видно, що негри [5] все так само пробувають «в блаженном состоянии первых человеков»….А мені дуже скучно за своїми дикими неграми…»
6 липня 1889 р. З листа Лесі до матері Ольги Петрівни Косач.
«Неприятна новина цей кір! Бажаю негрикам вберегтися од нього і нехай їх «блаженное состояние» продовжиться до мого приїзду. Дроздишка [6] поздоровляю з самостійністю, чи то з самохідністю!…»
10 березня 1890 р. З листа Лесі до матері Ольги Петрівни Косач.
« З ким там негри зостаються? Чи папа з ними буде? Поцілуй їх там од мене всіх, Пуцика і Уксусика, і Кахіню, і Дроздика [7], нехай вони мені будуть здорові усі. Хотіла б я їх побачити перед тією Москвою!……Негриків ще раз цілую! Прощайте, негринята!
Ваша Зея» [8]
Ольга Косач-Кривинюк. «Леся Українка. Хронологія життя і творчости»:
«23 березня 1890 року Леся вже в Колодяжному. Їй зробили «вытяжение», хвора нога забинтована і її одтягає в хворому суглобі вздовж з допомогою блоків вага в 9 фунтів. Доведеться так лежати 8 тижнів, тобто до половини травня. Лежати вдома краще, ніж десь у клініці, але все ж «стан її жахливий і бідне дівча мучиться», як пише бабуні батько.
Десь у березні, лежачи з «вытяжением» («прив’язано за ногу») пише до брата в Київ віршованого листа.
Которого там марта
І дев’яностий рік!
Сьогодні дням і числам я загубила лік.
Михайлику мій любий!
Я зважила собі
Сьогодні написати
У віршах лист тобі.
Перо й чорнила маю,
Надхнення лиш нема!
А надо мною муза
Стоїть, як стовп, німа.
В лихім гуморі муза
Так само, як і я, –
Прив′язана за ногу
Фантазія моя.
…Вернусь на грунт «реальний»,
До ближчих, власних справ:
Учора мене папа
Як слід у шори вбрав!
Вночі тепер сплю мало,
І ледве сліз не ллю,
А вдень зо всеї сили
Об землю лихом б′ю.
Могла б про «сміх кріз сльози»
Згадати я при сім,
Але вже сяя тема
Давно обридла всім!…
Але переконання
Я здобула святе
З принципів трьох найкращий
Єсть принцип – Liberte!
…Тепер, мій любий брате
Мій друже, прощавай
Та з Києва додому
хутенько прибувай!
…
Твоя сестра Леся.
8 травня 1890 р. З листа Лесі до брата Михайла з Колодяжного в Київ:
…Любий Міша! От і знову беруся здіймати «сізіфовий камінь» догори!… Позволь при сій нагоді навести тобі цитату мого нового безнадійно-надійного вірша:
Я на гору круту крем′яную
Буду камінь важенький здіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать
Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.
(Таких віршів маю близько десятка. Гай, гай, – тем багато, а часу мало!)
Як ти думаєш, чи підійметься? Гей, навряд, – не такий то камінь!…
…Жаль якось вимовить, але мушу сказати, що моє оце двомісячне лежання у липких кайданах було зовсім на даремнісінько, отак таки зовсім надаремно! А прибуток хіба тільки той, що тепер знов ходжу на милицях, що болять ноги в ступнях і через те я ходжу по-котячому, та ще й спина болить гірш, ніж перше, – більше яких трьох мінут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. От така-то твоя сестра ледача, Михайлику! Та таки й зовсім ледача я стала: пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи жаднісінької! перекладу – нікоторого.
…Та вже й ти вчини мені ласку, обізвися до мене яким словом, бо ще ж я цього року від тебе листа не бачила. Чого ти так рідко пишеш до нас? Мені так прикро , як мама тебе лає, а я мушу мовчки слухати, краще вже б мене хто лаяв! Як там твої екзамени? Мама вже починає боятися за їх, але я ще ні, все ж рада б знати, скільки їх ти видержав, а скільки ще треба?…Чи то ми з тобою побачимось до осени?…Невже ти так-таки не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки [10] настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюються, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!…»
14 червня 1890 р. З листа Лесі до матері з Колодяжного в Гадяч:
«Люба мамочко! Відповідаю тобі, яко управнений делегат чесної республіки. … У нас республіка настояща під моєю президенцією. Ми тепер усе варимо та смажимо, і мушу сказати, що мені се діло починає обридати, а ми тепер вступаємо в малиновий період і вже зварили шість фунтів малини. Малини буде сила сього року. На нових плантаціях теж дуже багато. Полунички вже, слава богу, кінчаються. Та вже і їх наварено чимало. Чорної смородини зварили десять фунтів, а завтра заливатимем наливку. Пуцовий учитель (Аркадій Васильович Верзилов) приймає живу участь в ягодних справах, я навіть не сподівалась сього; Пуцик в антрактах між ученням і гойдалкою теж варить і господарить. Тигри зробились настоящими «жерчиками», сьогодні докінчили остатні вишні, кінчають полунички і починають порічки та малину. Сьогодні Уксус почав їсти горох. Патьчиній [9] їді – немає міри. Уксус з Кохом були недавно трошки слабі; ну, папа, звісно, зразу узяв їх в лабет (найперше витер укусом, закутав т.д.), і тепер вони здоровісіньки, негрять і тигрять «як не може бути». У мене нога болить, як і перше, я «большею частью лежу на кровати», читаю Тена і варю варення, часами пишу вірші. Пуц з учителем не сперечаються, а як учителеві в республіці живеться, дізнаєшся з його власних слів, бо він збирається до тебе писать; мені здається, що він від республіки кривди не має».
6 грудня 1890 р. З листа Лесі до дядька Михайла в Болгарію:
«…Як то тепер Ліда з музикою? Певне, частіше співає дуети з Маусіком [11], ніж виграває твори величних маестро? Чому в Ваших останніх листах нема жодної відомості ні про Зорю, ні про Маусіка, ні про Раду? Чи то Рада переучується по-болгарськи?
Якби Рада до нас написала, – ми дуже втішаємось її листами. Певне, Зоря малює що-небудь, – наш Микось чистий маляр, – нехай би Зоря прислав нам свої малюнки, цікаво побачити його «стиль». Привітайте від мене і поцілуйте всю любу родину, знайому і незнайому».
27 червня 1891 р. З листа Лесі до матері з Євпаторії:
« Я б хотіла, щоб Міша дочекався мого переїзду на юг, а то він так і не побачить южного найкращого Криму. Євпаторія йому сподобалась… Тішуся я, що вдома все гаразд, сподіваюся, що Дроздові боєві рани досі вже загоїлись. Однак, як бачу, «закордонні брати» [12] завзяті!…Пуца, Уксуса і Дрозда, а надто Кахоточку – голубочку, татаринятко любе моє, щиро цілую і пригортаю…»
14 липня 1891 р. З листа Лесі до матері з Євпаторії:
«…Лист мій до Пуца і Уксуса ітиме цілий вік до вас, отже сей лист, може, дійде хутчій, бо думаю послати його пароходом. Твій лист із портретом отримала вчора. «Гетьманство» вийшло добре, тільки в Уксусика мордочка вийшла далеко кругліша, ніж вона є, а у Микося губи якось чудно стулені і вираз такий, який буває у нього під час слухання казки. Лис [13] просто як живий і настоящий спортсмен… Оце думаю, як се так сталося, що я не маю ні однієї твоєї карточки, щоб належала до мене і щоб я могла її возити по своїх нескінчених дорогах, коли мені приходиться так далеко від роду відбиватись.
…Пуцам недавно писала і ждатиму від них відповіді. Сподіваюсь, що Міша вже вдома, то вітаю його і цілую».
3 березня 1892 р. З листа дядькові Михайлу Драгоманову в Болгарію з Колодяжного:
«…Друга просьба досить оригінальна (краще б сказати – смішна), і відноситься до Зорі та Ради. Наші діти вже мене давно печуть, та я все забуваюсь. Діло от в чім: якось у нас був Ваш історичний атлас «культ Мітри» (так, здається?), діти його розглядали з великою втіхою, – видно стиль малюнків їм під смак підійшов, – і найбільш їм сподобався малюночок, де то сонце їде на колесниці все в промінні і широко усміхається; того сонця вони ніяк не можуть забути і оце тепер просять , щоб Зоря або Рада перемалювали б їм теє «Сонце» на папірець і прислали б сюди. Та вже я прошу, нехай би те зробили, а то мене діти з′їдять, як сонця не буде. А от тепер власне моя просьба: дозвольте мені заграбувати Вашого тепер присланого портрета і забрати його в нову хату на «вічну обладу», а то мама все збирається мені дати якого з Ваших портретів, «котрий получше», а тим часом ще ніякого не дала. Скоріше буде справа, як я сама візьму. Чи згода? А ні, то приїду Вас грабувати!»
3 березня 1892р. З листа Лесі до Лідії Драгоманової-Шишманової і Івана Шишманова в Софію, Болгарія:
«Незнайома та люба родина, Ліда та Ваня! От пробиваю лід! Тепер же весна, то легше всякий лід пробивається. Насамперед стоїть фатальне «язикове питання», – якою мовою провадить нам розмову? Та я так гадаю: по-болгарськи не вмію, по-французськи не звикла, по-московськи не хочу ( бо теж не звикла), отже як почала, так вже і кінчатиму. А відповідь пишіть якою хочете з сих чотирьох мов, або і всіма чотирма разом, то я вже прочитаю, аби лиш написали.
…Ось я тепер зосталась з дітьми, бо мама в Києві, але я ще їм нікому жадної покути не завдала. Тільки тут цікавий феномен: наші малі слухають мене далеко краще, ніж було при мамі, і навіть куди краще, ніж самої мами – я сама не знаю, чому се так. Я думаю , що наші діти буйніше від Зорьки, бо Зорька на портреті такий філософський вираз має. Я боюсь, коли б Зорі не забрали на літо в Париж, то я його мало бачитиму. Я таки маю справжній проєкт їхати літом до Вас. Коли дядькові не впору мене бачити, то я виберусь на іюль, а зачекаю, поки він вернеться, тоді вже, може, не прожене. Ви мені порадьте, по правді, як його краще зробити?… Ще от що: не пошкодило б, якби я мала хоч поганенький болгарсько-якийнебудь словар, то, може, б там у мене де-не-яке слово маячило, так щоб для першої знайомости з Маусіком був сякий-такий репертуар слів. Бо хоч я з з цілої нашої сім′ї найбільше розумію по-болгарськи, але се ще не показує великих моїх познаній».
18 серпня 1892 р. З листа Лесі до Драгоманових у Софію з Колодяжного:
«…Напишіть мені, де, властиве, тепер Ліда і Рада? Вони на літо завжди якось зникають, що навіть трудно допитатись, де вони поділись. Я б просила Зорю описати паризькі враження, але знаю, що хлоп’ята його літ не дуже люблять епістолярну літературу, то й не намагаюся. Краще Ви вже пишіть і за себе, і за його. Ви наводите на Зорю, що він трус. І те, і се. Він дуже цікавий і розумний хлопчик, ми б з ним, напевне, були добрі товариші, а в товаристві нас не злякали б ні живі омари, ні які інші дива морські. Та й справді Ви, дядино, даремне так журитися Зорею, його нібито ненормальним вихованням, – дитина з Вашої сім′ї напевне вийде краща, ніж всяка «нормально вихована» російська дитина, загнічена з малих літ систематичним гімназичним вихованням. Я щодалі, то більше впевнююся, як то добре, що мама не віддала мене в гімназію, бо гімназія хоч бо й не зломила мене, то все таки пригнітила б. Хіба тільки те добре в школі, що вона привчає до товариства, бо я, властиво, ніколи не мала його як і всі ми, окрім Міши, котрий був в гімназії і університеті…Як се Рада і Зоря могли так хутко вивчитись болгарської мови настільки, щоб навіть бути школярами болгарськими? А тепер Зоря, либонь, набереться паризького акценту, проживши літо в Парижі. От я б хотіла б знать всі головні европейські мови, хоч би для самих літератур, але се моє бажання дуже помалу справджується, бо в Колодяжному трудно знайти спосіб до того. Мені б таки слід хоч одну зиму побути десь у великому місті, а то в селі самообразовання дуже дорога річ».
10 грудня 1892 р. З листа Лесі до дядька Михайла Драгоманова в Софію з Колодяжного
«…У нас тепер живе тітка Саша (Олександра Петрівна Косач) з двома хлопцями і хлопці ті учаться потроху зо мною, готуючись до «земледельческого училища», вони літами однакові з нашою Олесею (14-15 літ) і сеє тріо провадить життя досить веселе. Ще у нас у гостях два чужі хлопчики, тії вже складають тріо з Микосем або, краще сказати, квартет, бо Дора від них не відступає. Оксаночка поділяється між тріо і квартетом, як може, хоч тримається більше при Олесі, яко людина старшого віку. Вони з Олесею учаться трохи дома, трохи в місті, а все разом виходить досить багато. Я учу Оксаночку грати на фортепіано, бо вона має добрі вушка і лапки. Сподіваюся, що учениця багато переважить свого учителя і буде давати концерти укупі з Зоркою. Дора вже строїть плани, як вона буде приймати у себе Маусіка (вона уперто називає його таки Маусіком), яку вона йому хату врядить, яке плаття вишиє, «шовкове с золотими квітками» і т.п.».
10 січня 1893 р. З листа Лесі до Людмили Михайлівни Драгоманової в Софію, Болгарія:
«…я не знаю, чому б то Міка не міг приїхати коли до своєї «тітки Дори»; у Дори приїзд Маусіка стався якоюсь настирливою думкою, і вона по сто раз на день вертається до цієї теми, Дора тепер вивчилась писати скілька слів і зважила, що писання річ зовсім не тяжка: «хіба я не можу написати і або о? хіба я така дурна?» Вона у нас настояща «паніматка» і дуже любить просторікувати. Вона теж любить співати, але, певне, гарно співати ніколи не буде, бо від того часу, як у неї був дифтерит, голос її став досить грубим, і вона співає мов хлопець. Та у нас якось ні в кого нема доброго голосу, проте може якби Оксаночку вчити, то може, би трошки співала, хоч і не дуже голосно, бо має голосок тоненький, але вірний. Я б хотіла вчити її сольфеджіо, та коли ж сама їх не вмію. Оце я недавно взялася до теорії музики, та воно досить тяжко без чужої помочі обходитись, хоч і привикла учитись сама. Я просила б дядька, щоб він порадив які учебники для Олесі, а то щось я не знаю жадного доброго».
11 лютого 1893 р. З листа Лесі до дядька Михайла Драгоманова в Софію, Болгарія, з Колодяжного:
«…Спасибі, що прислали нам Зорині листи, вони дуже милі і цікаві, тільки за що на бідну дитину тая халепа – правопис. Отож і наші малі усе нидіють над різними правописами – коли то вони їх подолають! Одна тільки Дора вільна ще від них. А я немало мучу тітчиних «хлопців» над німеччиною та іншим «просвещениєм». Сама ж я тепер почала учитись малювання, а за мною і Тося [14], і Олеся, та, здається, їм почало се обридати. Мені, певне, се не хутко обридне, бо я чіпкої натури».
Квітень-травень 1893 р. З листа Лесі з Колодяжного до дядька М.П. Драгоманова:
«…У нас тепер все гаразд…. Весна, хоч і паганенька, мене дуже поправила, а то зимою, як то звичайно, мені приходилось часто погано. Тепер я навернулась на літній стрій і вже думаю, куди б то насамперед поїхати. Хочу в маю з тіткою рушити до Полонного [15] звідти одбігти до Звяглю – прекрасної колиски моїх страждань! – а потім вже податись в Полтавщину до Гадяча та на Безбородьків хутір, та ще десь там вибрати час, щоб в Одесу попасти….Олеся хоче теж зі мною рушити…Олеся гребеться у садку мов курка, все садить та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки. Взагалі у нас усі діти в землі риються з охотою, тільки я до землі не схиляюсь, а все десь пробуваю в небесних сферах. Одбилась я від землі, певне, навіки! Не знаю, чи мені на се жаль, чи ні…Якби хто моїй фантазії крила присмалив, то, може б і добре зробив, а то вона в мене занадто химерно літає і часом заморочує вкінець мою голову, що й так не дуже то мудра вдалася. Ну, та колись вони самі присмаляться, тії крила моєї фантазії…»
10 вересня 1893р. З листа Лесі до дядька М. П. Драгоманова в Софію:
«…пересилаю Вам лист Олесі (вчора прийшов) і щось неначе лист від Дори, ся дитина стала тепер настоящею літераткою, мені ціле посланіє продиктувала. Що то теє маленьке буде робити цілу зиму само! Скучатиме, бідне. Пишуть мені наші, щоб приїздила глядіти Дору на час призиву військового, коли папи не буде дома (мама буде зі старшими в Києві), отже треба буле до ноября бути дома… А на той рік я вже Вам «вишлю меншу сестру на заставу». Воно славне дівча, ся Олеся, і, сподіваюсь, будуть з нього люди кращі, ніж з нас старших, дуже воно вже завзяте, а сього власне, тепер і треба. Їм було б добре удвох з Радою жити».
18 жовтня 1893 року. З листа Лесі До Драгоманових в Софію з Києва:
«…От врешті ми таки вибралися до Києва і поселилися на своїй давній вулиці – Стрілецький. Маємо дуже гарненькі дві хатки і живемо з комфортом, на який я, признаться, не сподівалась. Олеся моя почала вже вчитись… оце сидить і строчить конспекти. Вчиться вона тепер німецької і французької мови, географії, зоології, ботаніки, історії і математики, а з нового року буде більше вчитись, коли справлятиметься добре».
28 січня 1894р. З листа Лесі до матері:
«Спасибі Оксаночці, Микосеві, і Дорі за листи! Вони дуже славно почали писати листами, так таки все як слід розписано. Ми їм хутко знов напишем, тільки не тепер, бо тепер нема часу. Ліля сьогодні не може писать, бо цілий день учиться. За картинки теж спасибі. Це дуже цікаво, що у Микося така редька буде – буде їсти».
04 вересня 1895 р. З листа Лесі до брата Миколи:
« Любий Микосю! Спасибі тобі за листа, пиши ще, коли тобі буде час. Напиши, як тобі сподобалася школа, які там вчителі, хлопці, чи легше там учитись, ніж дома, чи трудніше. То мені якось дуже чудно, що ви ходите до школи, навіть смішно. У нас тепер дуже холодно, дощ іде день і ніч і до того вітер здоровий, так що Дору не можна пускать гулять, бо у неї нема калош і черевиків добрих. Дора все ж таки не дуже скучає, бо все знаходить чим-небудь гратися дома… Я тобі другий раз більше напишу, а тепер ніколи, треба чесати Дору, дати їй чаю (тепер 9 ч. рано) і йти до різної роботи…»
11 вересня 1895р. З листа Лесі до матері:
«Папа писав мені…, що їде в Гадяч, то ти, може вже не їдеш? Мені чогось здається, що тобі ліпше туди не їхати, тільки утомишся та ще гірше зажуришся. Дора все частіше питає: коли мама приїде? Або: коли будуть Микосеві іменини? Або знов до мене: чи ти би поїхала в Київ зараз, якби тобі сказали? Впрочім, все таки вона не нудиться, я їй кличу дівчат гратися, купую кольоровий папір і гарус для її «роботок» …От вибралась я писати вдень і бачу, що це не практично, ніяк не дають писати! Ховала молоко, збирала сметану; видавала на обід, а лист лежав тим часом. А тут ще дівчата принесли рижки, знов кидай листа. Ну, такий же він і вийде. Ми з Дорою вже налили грушки, пів барилка, а хутко досиплемо повний. Варили (чи пекли) пастилу, та щось не вдалась, сьогодні другу зробим. Сьогодні хочу і райські яблучка варити та не знаю, чи буде час, бо вже не дуже рано. Сливок ще не варили, бо ще одсипу з них не брали. Масла і сиру зібралось багато – хоч і в Київ везти».
26 січня 1899 р. З листа сестри Ольги Косач до Лесі в Берлін:
«Любая моя, дорогая, рідная Лесічко, тільки що получилась телеграма, що операція скінчена і, Господи, які ми були раді! Бажаю тобі, моя славная, швидко-швидко поправлятись і бути здоровою, щасливою і веселою завше, завше. 26-те число особливе в моєму житті: 26-го я родилась, а сьогоднішня, 26-го, телеграма теж наче вдруге мене на світ народила. Голубонько моя, як я рада за тебе. Ми як тільки получили телеграму, то такий крик зчинили, що на всю Назарівську вулицю, мабуть, чути було, діти пустилися в пляс і ми з тьотею Сашею, хоч і солідні ніби то особи, за ними теж.
…Будь здоров, любий мій Зеїсочок, дорогий, славний і милий, бажаю тобі ще раз швидко поправлятись, і ще ніколи мені так не хотілося, щоб моє бажання збулось. Буду тобі писати часто, цілую тебе, моя ти рідная, без ліку багато, багато раз. Твоя Ліля».
24 квітня 1899 р. З листа Лесі до дружини дядька Л. М. Драгоманової:
«Сподіваюсь, що Ви вже досі маєте звістку від Зорі [16] про екзамени, але я все таки «выразила ему свое порицание» за те, що він лінується Вам писати. Біда з цими хлопцями-підлітками! От хоч би наш Микось, він як напише за півроку два листи, то і то вже «подвиг силы беспремерной»! Нам писала Оксана, що хлопці витримали всі екзамени, а осталось до кінця всіх ще два якихсь, як вона каже, неважних, за які нема чого боятись.
Врешті Ліля за Зорю не боїться, бо він увесь час добре вчився і учителі не мають чого чіплятись до нього. Скоріш Микось міг би схибити, бо в нього за рік не все було гаразд».
Ольга Косач-Кривинюк: «8 січня 1900 року брат Михайло пишучи матері до Києва і згадуючи про слабування молодших сестер на шкарлятину, пише:
«Добре, що Ліля тепер при вас, все таки вона мусила багато помогти і на Лесю не так тяжко мусіло прийтися. Хоч боюся, що Зеїсок перетрудився, він завжди мало думає об тім, що берегти свої сили, а тим більше в такій пригоді. Як то її нога мається? І як взагалі вона себе почуває?»
27 лютого 1903 р. З листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської з Сан-Ремо:
«…Приїхала тітка … (не Саша, а старша – Єлена) із своїм сином і з молодшим сином тьоті Саші (Тосею, коли знаєте) і з нашою Оксаною. Оксана живе тепер зі мною в хаті. Во на вже одужала, не сумує і не капризує, і всі кажуть, що вона має здоровший вигляд від мене. Геть наче одмінілася дівчина, сміється, бігає, всім інтересується …».
7 березня 1905 р. З листа Лесі до сестри Ольги з Тифлісу, Грузія:
«Люба Лілеєнько! Я дуже, дуже зраділа, як отримала твою картку… …Скажу тобі щиро, що при таких щиро-дружніх відносинах, які вже давно встановились між тобою і Михайлом [17], формальний чи неформальний шлюб, в моїх очах, дуже мало прибавляє….Ніколи не думай, Лілеєнько моя, що я колинебудь могла б не писати до тебе спересердя: я ніколи не вмію замовчувати свої претенсії до близьких людей, а на тебе, мою злоторожеву і не могла б сердитись, що аж мовчати…».
25 листопада 1905 р. З листа Лесі до сестри Ольги і Михайла Кривинюка в Прагу, Чехія :
«Дорогі мої Лілеєнько і Михалю! Поздоровляю вас з маленьким «громадянином», що, певне житиме при ліпших обставинах, ніж ми тепер. Ну, та й швидке хлоп′я! Поки ми радились, кому й коли їхати його стрічати, а воно поспішилося поперед усіх. Та се й добре, менше нервової втоми і всякого страху. Мама збиралась було їхати до вас от у сю неділю … вкупі з Оксаною, та тепер уже не поїде, бо опізнилась, – її головна мета була помогти під час слабости… Я дуже хотіла б одвідати вас, та боюся тепер їздити по далеких дорогах зимою… Нехай вже на весну приїду, – так і скажіть племінникові, як буде питати про старшу тітку…»
17 червня 1913 р. З листа Лесі до сестри Ольги з Кутаісі, Грузія:
«Любая Лілеєнько! …от тобі неприємність напишу, вживаючи права старшої сестри. Яке се в тебе протианемічне лічення з трьома чужими мовами, з юрбою дітвори в хаті, з двома службами медичними, з репетицією небоги і т.п., з їздою щодня по 14 верстов?
Мені здається, що так здобувають анемію, хто її не має. Схаменися, Ліліє, ти ж бо лікар, не компрометуйся За два тижні за границею навчишся мови краще, ніж тут за 2 місяці, і заплатити за репетитора небозі було б економічніше, ніж учити її самій. Навіщо ти марнуєш свою силу? А крім того, я не хочу, щоб моя золотая Лілія прив′яла. Покинь все, що лише можна кинути, і лічись таки справді! Будеш?
Міцно цілую тебе і Михаля, будьте здорові, мої золотесенькі!»
[1] Ольга Косач-Кривинюк (ОКК), молодша сестра Лесі Українки, авторка «Хронології життя і
творчости Лесі Українки»: «Мама мене пестливо називала «рибка», я це переробила на Лібта, як
мене й звали деякий час, а потім з нього вийшла «Ліля».
[2] Молодший брат Лесі Українки Микола.
[3] Старший брат Михайло.
[4] Молодша сестра.
[5] Тигри-негри – так в сім′ї Косачів прозвали двох найменших сестер і брата Лесі Оксану,
Ізидору та Миколку.
[6] Домашнє ймення сестри Ізидори.
[7] Домашні ймення молодших сестер та брата Лесі Українки Ольги, Оксани, Миколи та
Ізидори.
[8] Зея, Зеїчка, Зеїсок – родинне жартівливе ймення Лесі Українки, від назви кукурудзи в
ілюстрованому каталозі рослин: «Зея японіка». Юна Лесі нагадувала рідним цю
тоненьку, високу та ясну рослину.
[9] Ще одне домашнє ймення Ізидори.
[10] Лісові суниці, улюблена ягода старшого брата Лесі Михайла.
[11] Дмітрій, син Лідії Драгоманової-Шишманової та Івана Шишманова.
[12] Сини Івана Франка, що гостювали тим літом в Колодяжному. Маленька Дора
долучалася до хлоп’ячих ігор.
[13] Одне з домашніх дитячих ймень Ізидори.
[14] Антон Шимановський, двоюрідний брат Лесі Українки.
[15] В Полонному жив дядько Лесі Григорій Петрович Косач.
[16] Світозар Драгоманов, двоюрідний брат Лесі.
[17] Михайло Кривинюк, чоловік Ольги Косач, сестри Лесі Українки.
За книгою Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Луцьк, 2006р.
Підготувала Людмила Гамма, директор музею родини Косачів