Родина Драгоманових-Косачів і Житомирщина

Новоград-Волинський у минулому Звягель «Глухий, забутий владою і Богом закутень царської Росії. Власне, чи місто, чи село? Зусібіч ліси, болота. Дорога занедбана. Найчастіше їздили нею археологи та поліцейські чини: перші цікавилися якимись там знахідками. Другі – «умосостоянием тутешніх людей», – так згадує наше місто Петро Антонович Косач вражений старовинним містом 1866 року.

З містом Новоградом-Волинським зв’язано життя родини Драгоманових-Косачів.

Та яку ж роль зіграла родина Косачів-Драгоманових в історії нашого міста, краю?

Характерною ознакою початку 19 ст. було пожвавлення суспільно-політичного життя в країнах Європи. В Російській імперії це знайшло свій вияв у декабристському русі. Одним із центрів декабристського руху став Новоград-Волинський, де було створено Товариство об’єднаних слов’ян. Членом Товариства об’єднаних слов’ян був Яків Якимович Драгоманов, який був одним з найактивніших членів Товариства з 1824 р.

14 серпня 1866 року Петро Антонович Косач прибув до Новограда-Волинського для виконання обов’язків голови з’їзду мирових посередників і 3 жовтня того ж року його затверджено на цій посаді. (Служив у відомстві з селянських справ). Служачи головою з’їзду мирових посередників «по крестьянским делам», П. А. Косач був дуже добрим знавцем своєї справи, і симпатії його завжди були на боці селян, він захищав їхні інтереси і права. Селяни поважали його як бездоганно чесну і справедливу людину.

Служачи у Новограді-Волинському, Петро Антонович Косач 28 липня 1868 року одружується з Ольгою Петрівною Драгомановою. Саме тут, у Новограді-Волинському, Ольга Петрівна розпочала наукову, етнографічну, літературно-педагогічну та громадську діяльність. У своїх спогадах вона напише: «Вся ця країна, а особливо той куточок Звягельщини (місцева людність звала так місто ще за часів стародавніх, в старих літописах), просто чарував мене. Це тут, у 1876 році, вийшла моя перша наукова робота, величезна робота «Український орнамент» за матеріалами, які зібрані на Волині за роки життя». Під впливом Волинського Полісся пише перші оригінальні поезії «Волинські спогади» та «Гульча».

Це тут, у Новограді-Волинському, була створена сім’я Косачів, це тут було звито родинне гніздо української прогресивної сім’ї. Адже у місті у родині Косачів народилося троє видатних діячів української історії та культури: Михайло Петрович Косач – вчений, фізик, математик, метеоролог, письменник-перекладач, котрий видавався під псевдонімом Михайло Обачний, Лариса Петрівна Косач-Квітка, відома світу як Леся Українка, чиє ім’я стало національною славою і національною гордістю; Ольга Петрівна Косач-Кривинюк – лікар, письменниця-перекладач, яка друкувала переклади з польської, французької, англійської мов під ім’ям Олеся Зірка, була першим упорядником архіву та бібліографом своєї старшої сестри.

Про життя дітей Косачів свідчать їх спогади про місто, природу краю, про що вони згадують у листах і творах.

Особливо любила Леся Звягель, річку Случ з її скелястими берегами, на крутосхилах якої віддзвеніло її дитинство. Улюбленим місцем Лесі було село Жабориця (нині – Заріччя Баранівського р-ну). Природу Волині, життя селян Леся описує у віршах «Подорож до моря», «Забуті слова», драмі-феєрії «Лісова пісня».

Михайло Петрович Косач, котрий народився 1869 року, любив Новоград-Волинський як місце свого народження і усе своє життя мріяв повернутися до нього. У листі до матері у травні 1898 року Михайло писав, що хоче побувати у Звягелі: щоб сфотографувати там будинки Окружка, Завадських, стару Троїцьку церкву, спуск до Случі та інші пам’ятники у цій місцевості.

В іншому листі до Ольги Петрівни від 5 березня 1898 р. він пише: «… поставлю рішуче вимагання, що на ті гроші, які остануться поза ліквідацією довгів, була куплена чи садиба, чи земля біля Звягеля над Случчю. Тоді б я все-таки не почував би себе «ізгоєм» з землі Волинської, себе і всіх нас, як не як, а на Волині ми народилися, на Волині хрестилися, на Волині і помирати нам краще буде».

Ольга Петрівна Косач (в одруженні – Кривинюк) народилася 26 травня 1879 року у Новограді-Волинському, в третій Косачівській оселі, яку сім’я наймала з часів Завадських. Про цей період життя Ольга Петрівна згадує у спогадах «Звягельський період Лесиного життя» у книзі «Леся Українка. Хронологія життя і творчости», яка становить найбільшу вартість про життя Лесі Українки.

Не дивлячись на те, що маленькій Олі було всього два роки, як сім’я літом 1879 року залишила Новоград-Волинський, але вона добре пам’ятала дім Завадських. Це її перший спогад. Про цей дім, про мамку Мотрю Дяченко, чи няньку Килину, обидві з містечка Миропілля Ольга розповіла Лесі. Ці спогади Ольга Петрівна пронесла через все життя. І лише 1928 року літом з мамою побувала у Звягелі, відвідали дім Окружка, де народилася Леся.

З нашим краєм пов’язане життя дядька Лесі Українки Григорія Антоновича Косача, який служив приставом з’їзду мирових посередників у Новограді-Волинському, мировим посередником волосного суду в м. Полонному. В листі до дядька М. П. Драгоманова в травні 1893 року Леся пише: «Хочу в кінці мая рушити з тіткою до Полонного, звідти одбігти до Звягля – «Прекрасна колиска моїх страждань!»

В лютому-березні 1872 року у Новограді-Волинському жила Єлизавета Іванівна Драгоманова – бабуся Лесі Українки та тітонька Олександра Антонівна Косач.

Влітку 1878 року П. А. Косач та Ольга Петрівна їздили на всесвітню виставку в Париж, де зустрічалися з М. П. Драгомановим. Дітей доглядала Єлізавета Іванівна Драгоманова та Олена Антонівна Косач. Михайло Петрович Драгоманов двічі відвідував  Новоград-Волинський. Літом 1875 року гостював у сім’ї Косачів. 1 лютого 1876 року М. П. Драгоманов, їдучи в еміграцію, їхав залізницею з Києва до Полонного, а звідти (з Полонного) – кіньми до Звягеля. 2, 3, 4 лютого гостював у Косачів, а потім звідти залізницею через Радзевілів і Львів поїхав до Женеви.

У березні 1876 року восени гостювала у Косачів Є. І. Драгоманова – бабуся Лесі, яка зимувала у родині Косачів.

Служачи у Новограді-Волинському, до Петра Антоновича Косача приїздив Іван Петрович Драгоманов, брат Михайла Петровича Драгоманова, який був товаришем Петра Антоновича Косача. З листа Михайла Драгоманова до матері 1866 р.:

 «Перебування його в університеті і закінчення курсу можна рахувати закінченим. Тепер він поїхав у Волинську губернію в Новоград-Волинський до мого одного знайомого товариша, який там голова з’їзду мирових посередників. Через неділі дві він повернеться і поїде до Гадяча. Ми через неділю переберемось до Китаєва».

Весною 1879 року сім’я Косачів залишила родинне гніздо – Новоград-Волинський і таким чином порвалася моя дружба із Звягелем, – згадує Ольга Петрівна.

Та завжди родина Косачів пам’ятала про наше місто, край, який був тим цілющим джерелом, де формувався світогляд видатних діячів культури: Михайла Обачного, Лесі Українки та Олесі Зірки – старших дітей Косачів.

1876 рік Леся з Михайликом та мамою провели у с. Жабориця над Случем, в 33-х верствах від Новограда-Волинського (тепер Заріччя Баранівського району), щоб діти проймалися народним духом. Тут у Жабориці Леся почула від людей і сільських дітей силу силенну казок, щедрівок, петрівчанок, обжинкових пісень. Тут уперше почула про Мавку. Саме з цих першоджерел, з поліських легенд і започаткувала «Лісову пісню».

В листі до мами Ольги Петрівни від 20. 12. 1911 року Леся писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна, тую Мавку «в умі держала» ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про Мавок розказувала, як ми йшли якимось лісом з маленькими, але дуже рясними деревами». Перебування Лесі в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: «…видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося. Все життя з втіхою згадувала, що те або чула чи бачила в Жабориці…»

І лише через 49 років 1 липня 1928 року Ольга Петрівна Косач, берегиня цього Святого роду, з внуком Михайлом Кривинюком, маляркою Вірою Олексіївною Волянською, дочкою Ізидори Ольгою Борисовою, дочкою Ольгою Косач-Кривинюк приїздили до Новограда-Волинського. З Києва виїхали 30 червня, їхали через Коростень і пробули у місті 2 дні, а потім через Шепетівку поїхали до Заслав’я (Ізяславу).

Цікаво про дану поїздку-відвідин Новограда-Волинського Ольга Косач-Кривинюк робить звіт з подорожі для Етнографічної комісії ВУАН, членом якої вона була, який був прочитаний 25 жовтня 1928 року на засідання Всеукраїнського товариства: «Літом 1928 року мені довелося – ні, говорячи про такий прекрасний край, як Волинь, треба казати – мені пощастило побувати на Волині. Виїхавши з Києва 30. VI, я поїхала на Волинь, через Коростень, побувала у Звягелі (в Н. В.) два дні, потім через Шепетівку доїхала залізницею до Заслав’я (Ізяславу), а звідти 17 верст кіньми до села Великої Гнійниці Плуженського району Шепетівської округи (давніше Плуженської волости Острозького повіту. Волинської губернії). За той короткий час, що я пробула в Звяглі зі спеціальною метою зібрати матеріали для виставки пам’яти Лесі Українки, що народилася в Звягелі, якихось етнографічних спостережень я не могла там зробити. Зазначила я собі лише таких чотири ролі: 1. що ні од кого, з ким мені доводилося говорити, я не чула назви «Звягель», а всі казали «Новоград»; 2. що назва річки «Случ» – чоловічого роду, а не жіночого, як то я звикла змалку чути в своїй родині, що жили в Звягелі 50 років тому; 3. що базарного дня, коли на торзі була сила людей з околишніх сіл, я ні на кому не побачила ні однієї з тих вишиванок, що їх моя мати, Ольга Косач, п’ятдесят років тому зібрала на Звягельщині цілий великий збірник, та 4. що дорогою з Києва до Звягеля і від Звягеля до Шепетівки з вагонного вікна я майже не бачила сіл, а все лише хутори чи одруби (кажуть, ще столипінські), і на них то я звикла бачила в інших місцях Волині, де я раніше бувала».

Життя продовжувалося. Так і повинно бути. Народжувалися нові покоління, але хотілося б знати, як же склалася доля родини Драгоманових-Косачів. Чи хто із спадкоємців цікавився нашим краєм. Хотілося, щоб нове покоління знало і шанувало безсмертну славу і пам’ять людей великих і безсмертних.

Та доля родини Драгоманових-Косачів розкидана по світу. Мов ті журавки-сестри Лесі Українки емігрували з України.

Та наша Житомирщина, напевне, була дорогим місцем, яке чарувало родину Косачів. Особливо великий інтерес та любов до міста Новограда-Волинського, мав найстарший син Косачів – Михайло, який все життя мріяв про повернення до місця свого народження «… поставлю рішуче вимагання, що на гроші, які остануться поза ліквідацією довгів, була куплена чи садиба, чи земля біля Звягеля над Случем. Тоді б я все-таки не почував би себе «ізгоєм» з землі Волинської, себе і всіх нас, як не як, а на Волині ми народились, на Волині хрестилися, на Волині і помирати нам краще бути». Та не судилося Михайлу повернутися на Звягельську землю. Повернулася на святу батьківську Звягельщину його єдина донька Євгенія Мільська, племінниця Лесі Українки, за фахом лікар. Працювала головним лікарем у Народичах Житомирської обл. з 25 березня 1945, а з 1 липня 1946 року лікарем-ординатором. У січні 1950 року звільнилася з Народницької лікарні і 10 березня 1950 року приступила до роботи в Довбишській райлікарні Житомирської обл., де пропрацювала акушером-гінекологом три роки. І в серпні 1955 р. за власним бажанням була звільнена і переїхала до ст. Бессарабській (що на межі між Молдавією та Одеською областю). З травня 1958 року працювала в залізничній лікарні Одесько-Кишинівської залізниці. З 1968 до 1971 жила на пенсії у Бессарабці, а в 1971 була влаштована у будинок ветеранів сцени у Пущі Водиці.

Не хотілося вірити, що родина Косачів не мала зв’язків із Житомирщиною, що ніхто не пам’ятає тих часів із старожилів краю. Задовго до Лесиного ювілею працівники Житомирського обласного краєзнавчого музею дослідили про те, що одна кровинка з родини Косачів безпосередньо жила у м. Житомирі.

Із спогадів Листовської Єлізавети Іванівни, яка в 1950 році розшукала двоюрідну сестру Лесі Українки Ніну Олександрівну Альбертус.

«Я, Листовська Є. І. працівник Житомирської газети «Зоря комунізму» в 1950 році одержала завдання від «Радянської Житомирщини», розшукала двоюрідну сестру Лесі Українки Ніну Олександрівну Альбертус. Її і сестру Ольгу Олександрівну опікала сім’я Петра Антоновича Косача тому, що Олександр Антонович рано помер.

Між нами зав’язалася довга і вірна дружба. Для мене щастям було послухати розповіді про родинне життя моєї улюбленої поетеси, на які (як і на все) Ніна Олександрівна була дуже щедра.

Хто ж така Ніна Олександрівна і як вона потрапила до Житомира?

З автобіографії Н. О. Альбертус:

«Я, Нина Александровна Косач родилась в г. Н.-Волынске в 1894 году. Отец мой Александр Антонович Косач был адвокат, мать моя Мария Александровна была домашняя хозяйка. Когда мне было 6 лет отец мой умер и я с матерью переехала в г. Житомир, где моя мать поступила на службу в акцизное управление, при советской власти была пенсионеркой. Я училась в Житомирской гимназии, кончила в 1910 году 8 классов. В 1911 году поступила на службу в сельское губернское земство на должность статистика, где прослужила до 1919 года.

В 1919 году поступила в Собез-отдел пленбета, а в 1920 году перешла в Совнархоз отдел технический, где проработала до 1931 года (Совнархоз-Комхоз). По семейным обстоятельствам в 1931 г. оставила службу и не работала до 1944 г. Вканун 1944 г. и до ноября м-ца 1945 г. работала на сдельных работах в проэктном городском отделе, а  II / XI – 1945 г. Поступила в с-х институт, где и работаю по сей час. Была замужем за Альбертусом Львовом Ивановичем (городским инженером г. Житомира, умер в 1942 году).

18. / ХІ – 1946 г. Н. Альбертус

Село Криве Попільнянського району – мальовнича природа Житомирщини, край, з яким зв’язано життя і творчість видатних діячів української культури. Це край, де народився  Максим Рильський, якого Леся Українка благословила добрим словом після виходу першої збірки «Білі острови».

Цей край 1909 року відвідала Леся Українка, яка приїздила на консультації до лікаря Йосипа В’ячеславовича Юркевича. Свідком зустрічі у Кривому був друг родини Рильських і Юркевичів, відомий селекціонер Йосип Якович Магомет. Це був травень-червень місяць 1909 року, коли Леся Українка готувалася до поїздки в Єгипет – Каїр. Земський лікар Йосип Юркевич, який був знайомий з батьками Лесі Українки, з надією на покращення здоров’я.

Ось як описує приїзд Лесі Українки до Кривого поет, художник, лесезнавець Анатолій Луценко, який пройшов стежками Лесі Українки. «Йосип В’ячеславович оточив хвору всім, чим міг. До її послуг книги, фортепіано, різні виїзди-прогулянки… милувалася клумбами з дивовижними квітами».

На той час у Юркевича працював садівником-селекціонером Йосип Магомет – людина гарної і доброї душі.

Йосип Якович часто бачив, як письменниця зупинялася біля клумб і милувалася вирощеними ним квітами.

Ось одного разу, коли Леся підійшла до куща білої троянди, нахилилася до нього і стала вдихати пахощі. Тут і пощастило Йосипу Яковичу поговорити з поетесою. «Не квіти, а диво». А коли Леся на другий день від’їжджала, він устав ще на зорі, до сходу сонця, нарізав росистий букет білосніжних троянд і тихенько поклав на підвіконня відкритого вікна у Лесиній кімнаті. Більше у Криве Леся не приїжджала. Та на другий рік зацвіли білосніжні троянди нового сорту, яким Йосип Магомет дав ім’я Лесі Українки.

Проаналізувавши хронологію життя родини Драгоманових-Косачів, хочеться вірити, що наша Житомирщина приваблювала ці прогресивні родини, які внесли гідний вклад у духовний розвиток краю, життя яких зв’язане з ним. Адже  місто Житомир мало стати губернським центром колишньої Волинської губернії. Житомирщина є батьківщиною Лесі Українки, у склад якої входило місто Новоград-Волинський.

Готуючись до 150-річчя від дня народження Лесі Українки, постало питання про створення пам’ятника нашій славній землячці, Великій Українці, бо і Леся, і Житомир варті такої шани і такої честі, ім’я якої у віки майбутні йти повинне.

 

Віра Римська, завідувачка музею Лесі Українки, Заслужений працівник культури України, кавалер Ордена Княгині Ольги III ступеня, почесний громадянин міста Новоград-Волинського