ЩО В ІМЕНІ ТВОЇМ? (Роздуми щодо повернення місту його справжнього імені)

Іван ТРИГУБ, Почесний громадянин міста Новограда-Волинського, Почесний краєзнавець України, історик, громадський діяч

Проблеми топоніміки сучасної України кореняться в її колоніальному минулому. Вага і значення найменувань земель і міст раз у раз даються взнаки з тієї причини, що наш недавній колонізатор із Півночі не припиняє спроб вернути край під своє панування і обґрунтовує ці зазіхання саме назвами, пришпиленими колись російськими царями до загарбаних ними українських міст і поселень. Проявом таких посягань є нищення і розбій, які творять сьогодні путінські головорізи на Донбасі. Їм російська влада навіює, що це не українська Донеччина, а «Новоросія», бо так колись назвали цей край російські царі, віднявши його в України. Ці землі буцімто є часткою «русскава міра», й тому мають бути «по-праву» загарбані Росією.

І вся Україна, на їхню думку, з тієї ж причини (назва) має стати російською, бо вона називалася «Русь», і всі східні слов’яни спільно жили в єдиній державі – Київській Русі, а Росія з Малоросією були разом, входили в єдину Київську Русь. Щоправда, тоді столицею слов’ян був Київ.

Але Київ «по дружбі» передав естафету столиці Москві, тож сьогодні усе східне слов’янство мусить коритися Москві й бути у складі Росії. Прикрий прокол стався в часи Золотої Орди, коли малороси випадково опинилися поза Росією, й потрапили під вплив недобрих сусідів, які перетворили їх на українців. Та Росія не залишила «своїх братів» поза увагою, й «допомагала» позбутися всього українського. Царі й більшовики багато зробили в цій справі, й тільки розвал СРСР став перешкодою русифікації. Але росіяни ще вернуть до себе Малоросію і остаточно «розберуться» з українством, яке не погоджується з політикою Москви. Україна має остаточно стати частиною Росією.

Як символ правомірності й справедливості підкорення Малоросії-України Росією прикормлені московські історики під час огляду експозицій у Кремлі використовують міф про так звану шапку Мономаха, яку нібито київський князь Володимир Мономах успадкував від свого діда – візантійського імператора, – й заповідав своїм нащадкам, які правитимуть у Москві.

Багато хто, особливо в Росії, ще вірить у цю сфальсифіковану маячню, змішує праведне з грішним, Русь із Росією. Насправді Русь і Росія нічого спільного між собою не мають. Вони виникли й існували зовсім у різний час, у різних місцевостях, їх творили зовсім різні народи, й спосіб буття у них протилежний: одні прагнуть до миру і праці, жити незалежно від інших, інші безперестанку творять розбій і сіють смерть серед усіх, хто мав нещастя жити біля Росії.

Київську Русь творили східнослов’янські племена, що мешкали в басейні Дніпра: поляни, древляни, волиняни-дуліби, тиверці, сіверяни, радимичі, кривичі, словени, дреговичі. Росія ж виникла у верхів’ях Волги, де мешкали угро-фінські племена: мещера, мокша, мурома, весь, меря, нарова, печора й інші. Ще й донині ріки та міста Росії мають угро-фінські назви: Руза, Кашира, Ікша, Яхрома, Шатура, Істра, Яуза, Цна, Ока, Жиздра, Калуга, Таруса, Суздаль, Мстера, Твер, Кесьма, Керль, Вишера, Кабожа, Валдай, Кострома, Лух, Шарья, Шоша, Унжа, Шона, Утва, Нерль і сотні інших подібних, зовсім не слов’янських найменувань. І всі розташовані там, де Москва і навколо неї. Сама назва «москва» теж угро-фінського, а не слов’янського походження, що значить «мокре (водне) місце», тобто болото.

Київська Русь існувала з 9 століття до 1242 року, доки її не знищили монголо-татари. У ці століття в русичів вже була власна державність, квітли міста, будувалися храми і школи, тут знали сільське господарство, займалися ремеслами, військовою справою. А угро-фіни жили ще первісним ладом у глухих нетрях, в поселеннях із двох-трьох халуп, полювали, рибалили, збирали у лісі мед, гриби і ягоди. Тут не було доріг, й добратися у цю глуш можна було хіба що річкою. Саме у такий спосіб сюди пробиралися руські князі за даниною, забравши яку забиралися геть у Київ. З огляду на збір данини по берегах лісових річок в ХІ–ХІІ століттях з’явилися стоянки, що обслуговували полюддя, з яких пізніше виросли поселення з іменами київських князів та міст: Володимир, Ярослав, Переяслав тощо.

Першим із князів, що осів тут для тривалого проживання, був шостий син Володимира Мономаха Юрій, прозваний згодом Долгоруким. Заліз він в ці хащі не з доброї волі. Всі батьківські володіння розхапали старші брати, і йому не лишилося нічого іншого, як шукати щастя «за морями». Ось він і вирушив до далекої «заліської» землі угро-фінів, надіючись тут витворити власне князівство на противагу братовим.

Та, певне, надії його не зовсім здійснилися, й після тривалих потуг він у 1149 році вернувся до Києва й став домагатися батьківського престолу. Кілька разів він добивався і знову втрачав князівський трон у Києві, доки не помер у 1157 році.

А ось його син Андрій, прижитий Юрієм від половчанки, що осів у Боголюбові під Владимиром, зумів вжитися серед фінів, знайшов собі тут спільників, навербував дружину, й став чинити руйнівні грабіжницькі набіги на Київ. Пам’ятним для Русі став його набіг 1169 року. Дикі полчища Андрія Боголюбського без жалю й милосердя вирізували й вирубували старих і малих, жінок і дітей, палили житла й руйнували церкви, нищачи і грабуючи їх убрання й святині. Це були варвари. Після їх погрому Київ уже не міг стати на ноги, а татари його добили. Вертаючи у Владимир, Андрій прихопив із собору у Вишгороді ікону Божої Матері. Згодом її перевезли в Москву під назвою «Владімірская». Це саме той образ, яким Москва благословляла й благословляє свої полчища на війни, розбої і вбивства людей. Вона дотепер відмовляє вернути крадене Україні.

Краденими та награбованими у Києві та Новгороді творами мистецтва князь Андрій силкувався прикрасити примітивні будівлі у своїх володіннях і навіть запрошував іноземних архітекторів, щоб звели йому такі ж храми, як у Києві. Кажуть, що він задумував вибудувати таку державу, як Київська Русь.

Але з розсіяних поміж лісів фінських племен, кожне з яких трималося своїх відмінних від інших звичаїв і вірувань, було неможливо витворити державу, якою можна було б керувати з єдиного центру. Тому Андрій, як і його предок Володимир Великий, вирішив для цього використати релігію – християнство.

Однак зігнати в один гурт маси розсіяних по безмежних лісах фінів, загнати їх у воду і охрестити, як це зробив Володимир з киянами, Андрій не міг. Тому для згуртування сотень тисяч лісовиків в єдину людність залучили сотні київських монахів, які прийшли сюди вслід за військом Андрія. Вони заглиблювалися в ліси, зводили там свої сторожки-скити й поступово поширювали серед угро-фінів християнство і руську мову. Відбувалися хрещення й русифікація місцевого фінського населення, яке пізніше й створило російську націю.

Однак вибудувати державність Андрію не судилося. Не заволодів фінськими племенами і його племінник Ярослав. Вдалося це зробити аж монголо-татарам.

У 1237 році Владимирську землю зайняв Батий. Ярослав не чинив йому опору, й татари залишили його на князівському престолі збирати з людей ясак (данину) для Орди. Його малолітнього сина Олександра Батий забрав у Сарай. Там він жив для компанії і розваги ханському синові Сартаку. Після повноліття Олександр одружився на доньці Батия, і його син Данило доводився внуком Батиєві і племінником Сартаку. Для нього монголо-татари в 1272 році збудували Москву, а в 1277-му зробили її центром свого улусу, який назвали Московським князівством. Улусом правив татарський баскак (намісник). Він тут мав необмежену владу. В його руках було й майно, й життя, і смерть підлеглих. Всі в улусі платили ханові десятину з майна, подушне, мито за товар, мостове, давали їжу для сім’ї хана, поставляли і утримували рекрутів для хана, утримували пошту. Монголо-татари всюди наставили своїх намісників: баскаків, суддів, поліцію, попрорубували дороги в лісах, організували пошту, провели три переписи населення і взяли кожну людину під контроль. Оскільки вони були ще язичниками, то, перебравшись у Москву, переймали тут християнство, як більш зручну для державності релігію. При баскаках прижилося і православне духовенство, що перетворилося в частину татарського державного апарату. Митрополитом при Батиї в Орді був Кирило. В 1254 році монголо-татари йому звели величний храм, а в 1261 відкрили сарайську єпархію з єпископом. Церкву звільнили від всяких повинностей і поборів. Кирило правив в Орді разом з Батиєм, проголосив його царем, намісником Бога на Землі.

Московський улус виник як волость держави Золотої Орди. Цей улус і поклав початок сучасної Росії. Росія – це спадкоємець Золотої Орди, а не Київської Русі. Оскільки в улусі правили нащадки монголів, то незабаром князівству і князеві дали статус «великого». Державний лад в Золотій Орді був зовсім не той, що у Русі. –Князя у Київ правити запрошували самі кияни, й коли він не справлявся, його проганяли. Тут була «Руська правда» й діяв закон.

В Орді ж правити нікого не запрошували. В ній влада була спадковою. Правив син старшої дружини хана. Владу його не обмежували ніякі закони. В країні панувало свавілля й жорстокість до всіх без винятку підлеглих, у тім числі і до баскаків, що правили улусами на місцях. Вони були рабами хана і водночас лютими тиранами й катами підлеглих їм людей.

Ці порядки успадкувала Москва: спочатку як улус, потім князівство, а далі царство, імперія, СРСР, накінець – Російська Федерація, що стала правонаступницею останнього. Свавілля й звірства тут панували завжди: при князях, царях, імператорах, генеральних секретарях, президентах. Німецький філософ та історик Карл Маркс дуже влучно визначив татаро-монгольську природу суспільного ладу й політики тодішньої Росії:

«Не сувора слава норманської доби, а криваве болото монгольського рабства було колискою Московії, а сучасна Росія є нічим іншим, як трансформацією останньої. Татарське ярмо тривало з 1237 до 1462 року – більше, ніж два століття; ярмо, яке не лише гнітило, але й принижувало та виснажувало саму душу народу, що став його жертвою. <…> Щоб підтримувати міжусобиці серед російських князів та домогтися їхньої рабської покори, монголи відновили високе становище великого князя. Змагання між російських князів за цей титул були <…> огидною боротьбою, боротьбою рабів, головною зброєю яких були наклепи і які були завжди готові клепати доноси один на одного своїм жорстоким повелителям; вони сперечалися через престол, який прийшов до занепаду, і який вони могли посісти лише ставши грабіжниками та батьковбивцями, з руками, повними золота та заплямованими закипілою кров’ю; престол, на який вони не наважувалися зійти без низькопоклонства, а утримати могли лише, стоячи навколішки, принижуючись та тремтячи під ятаганом татарина, завжди готового повергнути собі до ніг ці рабські корони разом із головами, які вони увінчували. І саме в цій ганебній боротьбі московська лінія князів кінець кінцем перемогла… Варто зауважити, яких виняткових зусиль завжди докладала Московія так само, як тепер докладає сучасна Росія, щоб знищити держави з народовладдям. Новгород та його колонії були першими. Його традиції, політика та прагнення були настільки протилежні тим, які має сучасна Росія, що остання змогла забезпечити своє існування лише на його руїнах. Далі була козацька республіка (тут Маркс має на увазі Україну), а наприкінці Польща. Щоб зрозуміти, чому Росія ліквідувала Польщу, потрібно зрозуміти, чому саме вона розправилася з незалежним Новгородом, розправа з яким тривала від 1478 до 1528 року» [1].

Макс підкреслював, що «Між політикою Івана ІІІ та політикою сучасної Росії існує не подібність, а тотожність – це засвідчить проста заміна імен і дат. Іван ІІІ лише вдосконалив традиційну політику Московії, заповідану Іваном І Калитою. Іван Калита, монгольський раб, досяг величі, використовуючи силу найбільшого ворога – татар, проти своїх менш небезпечних ворогів – руських князів. Він не міг використовувати силу татар інакше, ніж як під вигаданими приводами. Змушений приховувати від своїх господарів силу, якою він насправді володів, Іван повинен був водночас засліплювати своїх підданців владою, якої не мав. Щоби вирішити проблему, він мав системно використовувати весь набір хитрощів, вироблених в умовах найпринизливішого рабства, і застосовувати з упертою терплячістю раба. Відкрита сила могла лише інтригою увійти до системи хабарництва і прихованої узурпації. Він не міг напасти, не давши перед цим отрути. Своєї мети він навчився досягти двозначними діями. Зазіхати на чуже, використовуючи ворожі сили, послаблювати ці сили самим актом їхнього використання і, нарешті, знищити за допомогою засобів, створених ними самими, – така політика Івана Калити була зумовлена своєрідним характером як панівної, так і поневоленої раси. Така сама політика і Петра Великого, і сучасної Росії.

Московський цар Петро І Великий є справжнім творцем сучасної російської політики, а став ним, лише позбавивши давній московітський метод загарбання його місцевого характеру і відкинувши все, що випадково домішалося до нього, взявши лише його квінтесенцію, узагальнивши його мету та розширивши його масштаби: став прагнути необмеженої влади замість того, щоб усувати лише наявні її обмеження. Він перетворив Московію на сучасну Росію завдяки тому, що надав її системі широти, а не завдяки приєднанню до неї кількох чужих територій» [2].

Виходячи з цього, Маркс констатує: «Страшна й огидна школа монгольського рабства виховала й зростила Московію, яка набула сили лише завдяки тому, що стала віртуозом у вмінні навчати, як бути рабом. Навіть після свого звільнення Московія далі грала свою традиційну роль раба, що став паном. Зрештою Петро Великий поєднав політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингізхан заповідав здійснити свій план завоювати увесь світ». Чи ж не тому в Радянському Союзі не видавали зібрання творів відомого німецького філософа й історика, основоположника теорії наукового комунізму, який писав правду щодо історичної природи Росії. Очевидно, кремлівська верхівка боялася правди про свою природу, яка може стати відомою багатьом уярмленим народам, які знаходяться в СРСР.

Політика нинішньої Росії – незмінна. Російські методи і тактика постійно змінювалися і змінюватимуться, але провідна зірка російської політики – підкорити світ і правити в ньому – це лише одна з форм московського загарбництва» [3].

У 1303 році Данило помер, князем став його син Юрій. В 1319 році він вкрав зібрану для хана данину і втік із нею. Розлючений хан Узбек на його місце в Москву направив свого родича татарина Калту. В Москві його назвали Іваном Першим, або Калитою. З того часу аж до Кобил (Романових) в Москві правили потомки Калти, тобто татари. Якщо простий народ у Росії мав предками угро-фінів, то знать московська пішла від татар. Дуже багато знаменитих родів Росії татарського походження: Абашеви, Аксакови, Аляб’єви, Апраксіни, Атласови, Базарови, Бакшеєви, Бердяєви, Буніни, Бухаріни, Годунови, Горчакови, Дашкови, Державіни, Єрмолови, Кадишеви, Карамзіни, Караулови, Машкови, Наришкіни, Огарьови, Пєшкови, Радіщеви, Растопчини, Рязанови, Суворови, Тімірязєви, Тургенєви, Уварови, Уланови, Чаадаєви, Шереметьєви, Юсупови і т. д.

Татарські назви склали чималий скарб російського словника: башмак, армяк, азям, зіпун, чебиш, кафтан, очкур, шлик, башлик, ковпак, клобук, тафья, темлик, ям, ямщик, караул, дурак, кнут, казна і т. д. У Москві і навколо неї з’явились сотні поселень з татарськими назвами: Аркадан, Актарськ, Арабулак, Балтай, Казанка, Чиганак, Саратов, Радонеж, Тула, Бакшеєво, Балашиха, Дедєнєво, Ікша, Меліхово, Талдом, Уваровка, Саричево, Карабаново тощо.

Аж до 1480 року московський улус був волостю Золотої Орди. Прислужуючи татарським ханам, москалі, як нагороду, одержали від ординської столиці Сараю право завойовувати народи, ще не захоплені Ордою. Ханам це було вигідно, бо частина данини, здерта Москвою з поневолених племен, надходила ханові у Сарай. До кінця ХV століття цей улус захопив землі й князівства, що лежали на північ і північний захід від Москви. Після розпаду Орди Москва стала васалом Кримського ханства й до 1700 року платила йому данину. З благословення й допомогою кримського хана москалі загарбали східні улуси Золотої Орди. Найзначнішим завоюванням у цьому напрямку було захоплення Казанського ханства.

Облога і захоплення Казані стало одним із завойовницьких походів, здійснений Іваном Грозним задля розширення території Московського царства, який став логічним завершенням третього Казанського походу (червень–жовтень 1552 року). Він поклав кінець існуванню Казанського ханства як самостійної держави. Після цього воно увійшло до складу Московського царства. Облога 1552 року була п’ятою за рахунком після цілого ряду безуспішних облог, здійснених московськими військами в 1487, 1524, 1530 та 1550 роках.

Останній штурм Казані 1552 року виявився успішним, тому що він був ретельно спланований, і для його здійснення московська армія застосувала всі останні військово-інженерні досягнення епохи, яких не було у противника. Болгар, що населяли Казань, москалі вирізали всіх до одного, й тілами їхніми заповнили рови навколо міських стін. Слідом за Казанню вони завоювали Астраханське ханство і Сибір. На думку доктора історичних наук Равіля Габдрахмановича Фахрутдінова, яку він висловив у підручнику історії Татарстану, Московське князівство вело окупаційну політику, а Казанське ханство стало жертвою імперських амбіцій Івана Грозного, який відрізнявся своїм аморальним життям і людиноненависницькими діями. А з підкореними ним народами він проводив політику винищення. Також Равіль Фахрутдінов звертав увагу на жорстокість мосоквських військ по відношенню до татарського населення і мародерство московитів під час і після взяття Казані [4].

На думку іншого татарського дослідника доктора історичних наук, професора, директора  Інституту татарскої енциклопедії і релігієзнавства Академії наук Республіки Татарстан Іскандера Аязовича  Гилязова, висловленій на зустрічі колишнього президента Росії Дмитра Медвєдєва з істориками, ситуація, що виникла після захоплення Іваном Грозним Казані з подальшою асиміляцією татар, призвела до того, що чисельність татарського населення зросла незначно, а чисельність етнічних росіян зросла в десятки і сотні разів при тому, що на момент завоювання чисельність населення Казанського ханства була майже рівною населенню Московського царства.

Землі Москви досягли Каспійського моря, й тепер жадібні очі московських царів обернулись на захід і південь, де лежала Україна. Саме тоді й з’явився міф про шапку Мономаха, яку нібито Володимир Мономах заповів Москві як символ права москалів на українські землі. Як довели вчені, шапки цієї Володимир не міг навіть бачити, бо її виготовили в Середній Азії через двісті років після його смерті, й це була навіть не шапка, а золота жіноча тюбетейка для ханських дружин, що перейшла у спадок москалям. Спільно з татарами Москва воювала проти Литовського князівства, в складі якого була на той час і Україна. Москалі допомагали Криму, тому видатні українські гетьмани мусили воювати проти обох ворогів. Відомі походи проти Москви Констянтина Острозького, Івана Виговського, а Богдана Хмельницького за участь у поході на Москву польський король нагородив золотою шаблею.

Тяжку боротьбу українців за незалежність у Москві використали як нагоду накинути ярмо неволі і на цей народ. Угода в Переяславі 1654 року поклала початок загарбанню і поневоленню України Москвою. До речі, Москва так і не спромоглася показати до цього часу історикам справжню грамоту з підписом Богдана Хмельницького, де йшлося про так зване «приєднання України до Москви». Вона захопила у 1686 році обманом Київську митрополію і назвала це також «приєднанням Київської митрополії до Російської Святої Церкви». Такій загарбницькій політиці чинили опір українці, її не схвалювали й засуджували європейські держави. Тому Московська влада вкотре вдалась до звичної для них фальсифікації історії.

Цар Петро з-поміж німців вишукав шахраїв, мастаків підроблювати документи, й замовив їм зняти точні копії з руських літописів, вставивши туди вигадки про слов’янське походження москалів, Володимиро-Суздальських князів, та про споконвічну приналежність України Москві. Вченим-історикам звеліли історію Московії починати не з татарського улусу в Москві, з якого, власне, вона і почалася, а з норманів Рюриків, що за легендою заснували Київську Русь. А в 1722 році Петро надав своєму царству титул імперії, але назвав її не московською, а російською, узурпувавши назву, що належала зовсім іншій країні.

Та по монастирях і місцевих архівах ще лежали численні списки справжніх літописів, вільних від петровських вигадок. Тому російська цариця Катерина ІІ звеліла всі справжні літописи вилучити з місць їхнього зберігання й звезти у Петербург. Там вони й зникли. Царі наказували втовкмачувати московитам, щоб вони мислили себе нащадками не диких угро-фінів і варварів-татар, а славних русичів Київської Русі, а на Україну дивитися як на область Росії, яку колись Москва випадково втратила, і ось тепер не загарбала, не захопила, а «віднайшла» й «повернула» те, що їй і належало. В 1793 році Катерина видерла з зубів Польщі українське Правобережжя і Білорусь. На честь такої здобичі в Росії випустили медаль «Отторженная возвратих». На ній зобразили орла з двома головами, що тримає у пазурах карту Правобережжя і Білорусі. Цариця нею нагородила своїх карателів, які на чолі з генералом Олександром Суворовим вирізали повсталих поляків із варшавського передмістя Праги. А дещо раніше вона допомогла польській знаті придушити повстання на Правобережній Україні, відоме під назвою «коліївщина».

Шахрайську підміну поняття «загарбання» благопристойним «повернення» зле висміяв Шевченко: «Кажуть, бачиш, що все то те, / таки й було наше, / що вони тілько наймали / Татарам на пашу / Та полякам…» [5, с. 247].

Вчепившись в жертву, хижак взявся тлити свою утробу, щоб переварити здобич й перетворити її на власну плоть. Катерина в листі до генерал-прокурора В’яземського писала цинічно й відверто: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции (тобто колонії – І. Т.) которые правятся конфирмованными им привилегиями, и нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было; однако ж, и называть их чужестранными и обходиться с ними на таковом же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостью. Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки к лесу». Ці ж думки вона невдовзя виклала в царському маніфесті від 21 листопада 1764 року, названому «Указ об упразднении гетманского достоинства» [6]. Поглинали, «обруселювали» Україну «найлегшим», примітивним, старим як світ способом: її перетворювали в російську колонію.

Слідом за військами сюди з Росії ринула маса любителів легкої поживи: намісники, губернатори, генерали, офіцерня, чиновники, духовенство, жандарми, прокурори, судді, разом зі своєю численною челяддю та родичами, заполонивши всі ніші життя в Україні. Лишили для українців тільки тяжкою працею добувати хліб і годувати всю цю зграю.

Окупант на чужій землі хотів почуватися як у себе вдома, в Москві, і влаштовував тут життя як там, не рахуючись з українцями, нищачи люто все те, що було для них рідним і дорогим. Тут, на Волині, серед поліщуків, він хотів мати владу не їхню, а свою, російську, й жити не за місцевими, а за російськими законами, які забезпечували йому панування і привілеї серед місцевого населення. Він хотів чути російську, а не місцеву мову, молитися у московському, а не в українському храмі, й відчувати себе не як у далекій і чужій йому Волині з незвичною назвою міста Звягель, а у захопленому колись Новгороді чи Москві. Він не брав до уваги місцевого населення, його мови, віри, звичаїв, традицій, не вважав українців за рівних собі людей.

Тому з перших же днів окупації росіянами-московитами краю тут, як і при польських магнатах, розвернулося спустошення всього українського. Усюди наставили московську адміністрацію, запроваджували російські закони. Закрили й заборонили українську уніатську церкву. З храмів викинули її ікони, книги, предмети культу. Служби у церкві звеліли вести російською мовою й молитися за російського імператора. Віряни не погоджувалися, відмовлялися від цих служб. Й тоді влада пустила на них солдатів, які з оголеними шаблями заганяли людей у храми. Там їх змусили каятися, що молилися і вірили не так, як росіяни.

У державних і громадських установах дозволялася тільки російська мова, що стала офіційною. Українську російські царі забороняли дванадцять разів. Її окупанти принижували і зневажали. Росіянин, що пів життя прожив у Звягелі й чудово знав та розумів українську мову, говорити на ній вважав нижче своєї гідності. Уся школа, освіта були російськими, щоб дитя росіянина не знало труднощів у засвоєнні знань. Ті з українців, хто прагнув до знань і до творчої праці, мусили досягати мети через російську мову, збагачуючи духовну скарбницю не української, а російської нації. Й ті, хто хотів вислужитися перед окупантами, «вибитися в люди», теж зрікалися української, «штокали» й «какали». Це про таких писав Шевченко: «А мeж ними і землячки | де-де проглядають. | По-московськsq так і ріжуть, | сміються та лають / Батьків своїх, що змалечку /Цвенькать не навчили / По-німецькій… П’явки! п’явки! Може, батько / Остатню корову / Жидам продав, поки вивчив / Московської мови. / Україно! Україно! / Оце твої діти, /  Твої квіти молодії, / Чорнилом политі, / Московською блекотою / В німецьких теплицях /  Заглушені!.. Плач, Украйно! / Бездітна вдовице!» [7, с. 197].

Інтелігенцію, що вірною лишилася своїй мові, влада вважала ворогом імперії і переслідувала.

Гірку долю рідної мови розділила і українська топоніміка. Залізши за сотні верст у чужу землю, приблуди з Москви чи Твері хотіли почуватися в ній, як у своїй власній. Їм різали вухо назви вулиць і міст, й вони їх міняли на російські. Лютому нищенню піддалися топоніми на козацьких землях. Замість них окупанти причіплювали імена своїх імператорів, грецьких колоній та міст Росії. Козацьке Богородичне з фортецею Кодак стало Катеринославом, Цибулівка – Єлисаветградом, Усівка – Олександрією, Микитин Ріг – Нікополем, Соколів – Вознесенськом і т. д.

Відомо, що колонізатори Америки, Азії й Африки, завоювавши землі індійців і негрів, зводили тут свої поселення, й називали містами й землями, з яких прийшли, додаючи до назв слово «новий». Так з’явилися в Океанії Нова Ірландія і Нова Британія, а в Америці від цих «нових» аж в очах рябіло: Нью-Берлін, Нью-Лондон, Нью-Мадрид, Нью-Берн, Нью-Амстердам, й ще сотні «нью» з іменами європейських міст.

Точнісінько такі ж «нові» міста з російськими топонімами зарябіли й на українських просторах: Новопавлівка, Новоолександрівка, Новомиколаївка, Новомосковськ, Новоархангельськ, Новопсков тощо.

Не уник цього клейма колонії «новий» і стародавній Звягель. Чужинці хотіли почуватися тут як у себе, у своїй Росії з її Тулами, Тверями чи Ростовами. Їм вуха різало чуже «Звягель», й вони його вирішили позбутися. Окрім того, місцева назва нагадувала народу, що колись він жив без окупантів, й живила визвольні настрої. Тож за велінням цариці Катерини Звягель теж став «Новим градом», а щоб не плутати з іншими нагарбаними «Новгородами», цариця додала ще й «Волинський». «Волинським» у 1911 році назвали і древній Володимир на заході нинішньої Волинської області, аби відрізніти його від російського Владимира-на-Клязьме. Міська громада виступила за повернення місту його історичної назви, яку воно мало за часів Київської Русі. Нині за рішенням Верховної Ради України цьому місто повернуто його історичну назву. За відповідну постанову № 6378 проголосувало 15 грудня 2021 року 348 народних депутатів,

Попри старання російської влади, їм не вдалось нав’язати людям вживання нової назви. Нею користувалися одні росіяни. Жителі міста й навколишніх сіл і далі вживали історичну назву «Звягель». У сім’ї Косачів визнавали тільки її. Вона й до сьогодні мовиться в місті і поза ним.

Кілька разів місцева громадськість зверталася до царських і більшовицької влади з вимогою повернути місту його історичну назву, але у Петербурзі, а потім і в Москві не дозволили, вважаючи, що це посилить незалежницькі настрої серед населення.

Тільки сьогодні, коли настала свобода розкріпачувати дух нації й назвати місто його справжнім іменем, розпочалась кампанія з відновлення його історичної назви.

Та знов, як і при імператорах та комуністах, на перешкоді стали прихильники російського найменування міста, що захищають його колоніальний топонім. Це все ті ж сили, що свого часу аж захлинались, доводячи, що в Україні не було ніякого голодомору у 1932–1933 роках; вони ж підбурювали людей на протест проти перейменовування вулиць, із піною на губах не давали зносити статуї людиновбивці Леніна, а зараз підбивають довірливих не погоджуватися на повернення місту його законного імені. Причина їхніх потуг все та ж: зберегти присутність духу російських колонізаторів на Волині і Поліссі, адже Російський Президент Володимир Путін цілком серйозно заявив, що «де є руське, там – Росія», й вона обов’язково відвоює цю територію [8].

На жаль, частина проросійськи налаштованих людей,  які мешкають з нами поруч по сусідству, будучи за національністю українцями, мислять себе не українцями, а підданими іншої держави; вони діють усупереч всьому, що служить історичній правді, свободі та незалежності України. Агресивні випади Російської Федерації останніми роками проти України, смерть тисяч українських синів і дочок на сході нашої країни з ласки «старшого брата» нічому цих людей не навчили. Проте їх значно менше, аніж здорової частини містян. Тож хочеться вірити, що місту над Случем буде повернута невдовзі його історична назва.

Література

1. Елеонора Маркс. Тайная дипломатическая история XVIII столетия. Вопросы истории. М.: 1989.
2. Там само.
3. Там само.
4. Р. Г. Фахрутдинов. История татарского народа и Татарстана. (Древность средневековье). Учебник для средних общеобразовательных школ, гимназий и лицеев. Казань: Магариф, 2000. 255 с.; Волков В. А. Войны и войска Московского государства. Москва: Эксмо, 2004. С. 115–
5. Тарас Шевченко. Стоїть в селі Суботові… / Кобзар. Сімферополь: Крим, 1969. С. 247.
6. Сборник Императорского Русского исторического общества. Т. 7: Бумаги Императрицы Екатерины II, хранящияся в Государственном Архиве Министерства Иностранных Дел (здесь помещено более 400 преимущественно собственноручных бумаг императрицы, с 1744 по 1764 год включительно). Ч. 1 / Собраны и изданы, с Высочайшаго соизволения, по предначертанию Его Императорскаго Величества Государя Наследника Цесаревича, академиком Пекарским. СПб.: Тип. Имп. Акад. Наук, 1871. Т. XXXVI. 417 с.
7. Тарас Шевченко. Сон. (Комедія) / Кобзар. Сімферополь: Крим, 1969. С. 197.
8. Міськрайонна офіційна громадсько-політична газета «Лесин край». Новоград-Волинський–Чернівці. № 1, № 2 від 6 та 14 січня 2021 року.