СТО СІМ РОКІВ ТОМУ, 1 СЕРПНЯ, ВІДІЙШЛА У ВІЧНІСТЬ ЛЕСЯ УКРАЇНКА
«І все ж таки, коли Леся Українка відбувала на Кавказ, всім було відомо, що навряд чи вона повернеться. Ці сумні передбачення збулися: з Кавказу привезли в Київ тільки її прах.
Сумні вісті почали приходити з Кавказу з самого її приїзду в Кутаїсі, де служив її чоловік. Вона зразу почула себе гірше. До туберкульозу нирок, яким вона давно мучилась і який її змушував жити останні роки в Єгипті, приєднався туберкульоз шлунка. В початку липня її родичами в Києві була одержана телеграма про її дуже тяжке становище. Її мати, О. П. Косач, відома в українській літературі під псевдонімом Олени Пчілки, виїхала в Кутаїсі. Звідси хвору поетесу за порадою лікарів перевезли в Сурамі. Не дивлячись на зростаючу слабість і нестерпний біль, вона весь час була бадьора, говорила про свої літературні плани і про смерть не думала. А сили її невпинно підупадали, і ранком 19 липня [за старим стилем] вона померла.
В Сурамі, на ім’я матері Лесі Українки, і в Київ, у редакцію «Ради», почали приходити телеграми і листи з висловленням скорботи з приводу тяжкої національної втрати та співчуття родині покійної…
По одержанні в Києві звістки про смерть Лесі Українки в українських колах розпочались розмови про похорон. Ніхто нічого по-справжньому не знав, чи буде перевезено тіло поетеси до Києва, чи її похоронять на Кавказі. Лише з приїздом Ольги Петрівни Косач в Київ 24 липня стало відомо, що тіло небіжчиці прибуде до Києва і буде поховано на Байковому кладовищі поряд з могилою батька. 25 липня ранком прибула труна в Київ. Зранку до вокзалу почали збиратися родичі покійної, друзі та знайомі, громадські діячі, представники українського літературного, художнього і артистичного світу, прихильники і шанувальники таланту покійної. На пероні зібрались з квітами в руках юрби людей, що прибули зустрічати домовину. Нарешті о 12 годині вагон з тілом Лесі Українки був переведений на запасну путь і відкритий. Народ скупчився біля вагона.
Застукали молотки. Це розкривали скриню, в якій привезли труну з тілом. На цій скрині лежав великий вінок з дубового листя. Нарешті труну вийняли… Сім’я і близькі заходять до вагона і покладають на труну квіти… Потім в годину дня вагон знову замкнули… Труну не переносили нікуди, і похоронна процесія на наступний день, 26 липня, рушила від вокзалу. Учасники похорону почали прибувати до вокзалу ще до зазначеного часу. Біля 3-ї години, коли сумний похід попрямував до Байкового цвинтаря, зібралась чимала юрба. Але літня пора, коли з міста багато виїхало людей і не було студентства, позначалась на імпозантності похорону: він не був таким показним, як похорон Грінченка або Лисенка…
Нести труну на руках поліція, що проявляла до похорону особливий інтерес, не дозволила, і вона була встановлена на катафалк. Увесь катафалк був укритий квітами і вінками з живих квітів… Коли процесія почала співати «Вічну пам’ять», поліція вимагала припинити спів. При цьому один з поліцейських чинів сказав, що, мовляв, у православних співають спереду труни, а не за труною… З Безаківської вулиці процесія повернула на Маріїнсько-Благовіщенську. Тут, біля Паньківської, процесію зустрів новий ряд поліції, оточивши її з усіх боків. Процесія мала тепер своєрідний характер, що живо нагадував демонстрацію: спереду поліцейська кіннота, з боків поліція піша, позаду кіннота стражників…
Процесія, як було повідомлено в газетах, мусила пройти по Маріїнсько-Благовіщенській, а потім по В. Васильківській. Багато людей чекали її на перехрестку цих вулиць. Але поліція силком направила процесію по Кузнечній вулиці, і хто вичікував на В. Васильківській вулиці, не могли з’єднатися з нею. Потім процесія повернула по Діловій на В. Васильківську. На повороті до вулиці, що веде до цвинтаря, знову почувся спів «Вічної пам’яті». Але поліція знову почала кричати: «Прекратить! Прекратить!» – і співаки замовкали…
На цвинтарі біля могили зібралось вже дуже багато людей, що прибули сюди раніше процесії. Тут був новий наряд поліції. Біля воріт кладовища процесію зустрів священник. Пропустивши рідню і частину супроводжуючих, поліція почала завертати назад останніх. Розпочалась давка. Намагались закрити ворота кладовища. Та, зрештою, юрби прорвались і знову приєднались до труни і рухались у супроводі поліцейського ескорту. Могилу оточила поліція і допустила туди лише рідню і делегатів. Після панахиди труну спустили у яму. В могилу кидали квіти. Потім заспівали «Вічну пам’ять», і довго ще залишався народ біля могили. Промови були заборонені поліцією. Нарешті поліція почала вимагати, щоб публіка розходилась…» (Спогади Лідії Драгоманової-Шишманової).
Зі спогадів Ізидори Косач-Борисової: «Перед кладовищем священик очолив жалібний похід і супроводив до могили, де відбув похоронну відправу. А від двірцят перед катафалком несли хрест. Перед кладовищем труну зняли з катафалка і понесли на руках, несли самі жінки ушістьох: першими – Наталія Дорошенко (українська артистка, дружина історика Д. Дорошенка) з акторкою Пахаревською.
Перша панахида відбулась у Сурамі на другий день смерті Лесі Українки. Відправив її сурамський православний священик – грузин. Похорон Лесі Українки виглядав скромно, бо людей було зовсім мало…
На той час Київ був великим культурним центром, де студентська молодь становила значну частину населення (у Києві було тоді аж вісім вищих шкіл!). Але влітку зі студентів майже ніхто не зостався у Києві (заможні роз’їжджалися на відпочинок, а бідніші їхали у провінцію на кондиції, щоб підзаробити за літо). Отож, похорон Лесі Українки припадав на вакаційний час, тому високошкільна молодь була відсутня. Вінків було багато, бо поприсилали з багатьох місць установи і відсутні друзі з Києва. Труну з Лесею Українкою було залютовано ще в Сурамі, і потім її вже не відкривали. Ніяких розпоряджень на випадок смерті Леся Українка ніколи не робила.
Поліції було багато, це правда, тому що Леся Українка останні роки перебувала під «негласним» наглядом поліції, а раніше (у 1907 р.) – і під «гласним». І поліція наглядала за нею до самої могили, виконуючи наказ свого начальства».
Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки