Визволення міста Новограда-Волинського від нацистських загарбників

Ми пам’ятаємо про війну, ми не маємо права і не повинні забувати про гіркоту втрат і подвиг людей, які воювали,  забезпечили нам життя і майбутнє країні. Це важка, але важлива тема. Кожен раз опрацьовуючи архівні матеріали, що стосуються визволення нашого міста і району – перед очима маю картину жахливих боїв та сильних духом захисників, які боронили ціною власного життя  свою країну та рідних їм людей.    

Сімдесят сім років минуло відтоді, як жителі нашого міста і району із сльозами радості і щастя зустріли своїх визволителів від нацистських поневолювачів. Перемогу цю не забуває Новоград-Волинський і понині.

Слова найбільшої вдячності адресуються бійцям і командирам колишніх 287, 149, 140 стрілецьких дивізій, 25 стрілецького корпусу, 20 мотострілкової бригади, 111, 162, 175 танкових бригад та інших частин і з’єднань, які визволяли наше місто, відважним народним месникам – партизанам і підпільникам.

Серед тих, хто приніс жадане визволення був і  командир стрілецького батальйону 866-го стрілецького полку колишньої 287-ої стрілецької дивізії, почесний громадянин Новоград-Волинського, гвардії майор запасу Федір Якович Кисельников. Його підрозділ особливо відзначився у боях за наше місто. У післявоєнні роки проживав у м. Нелідово Калінінської області. Будучи заступником голови Ради ветеранів 287-ої стрілецької дивізії організовував зустрічі однополчан в містах і районах, через який проходив бойовий шлях з’єднання. Написав документальний військово-історичний нарис «Через полум’я війни», присвячений ветеранам рідної дивізії і сім’ям полеглих героїв. Часто приїздив у наше місто, зустрічався з мешканцями, однополчанами, ділився спогадами про ті тяжкі воєнні роки. Активно дописував до місцевої районної газети «Радянський прапор».

Пропоную увазі читачів кілька епізодів із бойових спогадів ветерана  про бої за наше місто:

«… Полки дивізії підійшли 31 грудня 1943 року до річки Случ в Новограді-Волинському. Наш штурмовий батальйон йшов в передовому загоні. Люди хоч і втомилися, але бадьорі. Це мене радувало.

31 грудня 1943 року, приблизно о 15 годині в селі Ржатківка на командному пункті комдива Й. М. Панкратова, що розміщувався в двоповерховому будинку, у світлій кімнаті, командиром 24-го стрілецького корпусу М.І. Кірюхіним мені було наказано:  в ніч на 1 січня нового 1944 року, форсувати річку Случ в Олександрівці, зайти в тил міста, зв’язатися з танкістами і спільно перекрити дороги на Рівне та Шепетівку, а о 8 годині ранку атакувати ворожий гарнізон. Вийшовши від Кірюхіна, я хвилювався. Наш батальйон  ще не вів бій у великому місті. Обмірковував план. В цей час мій заступник старший лейтенант Карлін підтягував роти по полю і яру до Олександрівки. Йшов мокрий сніг.

Увечері 31 грудня над містом в небо злетіли феєрверки і різнобарвні ракети.

Гітлерівці святкували новорічне свято. Вони не знали, що на північ від міста на західний берег Случі вийшли воїни 287-ої стрілецької дивізії (передовий загін), 20-ої мотострілкової бригади і 111-ої танкової бригади. Важко було цю ніч вести наступальні бойові дії. Напередодні пройшов дощ. Бійці і командири, одягнені в кожухи та взуті у валянки, йшли та повзли по мокрому снігу, по калюжах. Наші роти опинилися в тилу ворога без достатньої кількості боєприпасів. Але ніхто з нас не падав духом. Люди навіть жартували і щиро рвалися у бій. Усім хотілося швидше увійти до міста, винищити фашистів – насильників.

Я вислав розвідку у напрямі Олексанрівки, Наталівки і в робоче селище. Розправившись з фашистами в Олександрівці, в робочому селищі, біля вокзалу, ми встановили зв’язок з танкістами. Знайшли ми собі і провідника з Новоград-Волинського підпілля – Михайла Круповича. Порадившись з капітаном Чередніченко, командиром танкового батальйону, я поставив завдання своїм командирам рот і танкістам на штурм вокзалу, складів і міських вулиць.

Вранці, о 8 годині, ми розпочали штурм ворожих позицій  з тилу. Почувши бій, німці живо відповіли мінометним вогнем з міста. З вікон вокзалу відкрили автоматний вогонь, з окопів і складів німецькі кулеметники обрушили вогонь по нашій піхоті, що піднялася в атаку. Пішли в перед перший, другий і третій танки… Роти почали нести втрати. Я наказав миттєво здолати місця, що прострілювалися. Сам пішов з 1-ою стрілецькою ротою. Бійці піднялися, і на повний зріст пішли в атаку, ведучи на ходу автоматний вогонь. Десь вже рвалися гранати. Першими увірвалися на вулицю, між вокзалом і складами, взвод лейтенанта Є. Асаулова, а потім уся перша рота старшого лейтенанта М. Гурошева. Ворог намагався зупинити їх кулеметним вогнем зі сторони складів. Але славні кулеметники старшого лейтенанта Н. Лежнєва – Насонов, Чорний своїм вогнем і умілим маневром подавили їх. Я наказав Лежнєву щоб по три кулемети були в кожній роті і таким чином прокладати шлях піхоті по вулицях і по огородах. І він непогано управляв ними в умовах бою в місті, адже скільки було засідок ворога в сараях, у будинках і в огородах. А боягузи – власовці ховалися в підвалах. Їх “викурювали” гранатами .

Крок за кроком, впевнено йшли наші бійці від будинку до будинку, вибивали фашистів із засідок: де хитрістю, де винахідливістю і умінням, а де стрімким кидком. 

Не у всіх ротах були радіостанції. Командир взводу зв’язку прокладав до них дроти. Але вони не встигали навіть з’єднати штаб з ротами. Тому я рухався у бойових порядках 1-ої роти. Згодом перейшов в 2-у роту Канева, коли вона була зупинена ворожим вогнем біля кінотеатру ім. Щорса. Німці все ще відстрілювалися з сусідніх будинків. Стрільба гуділа кругом. Зломивши опір ворожого гарнізону, ми пройшли до вулиці, що виходить до Случі. Я наказав ротним захищати вулиці південніше. Образливо було до болю, бачити, як в центрі міста були поранені  Титов, кулеметник 1-ої кулеметної роти Чорний, старший сержант Хоменко. Їм надав допомогу старшина медичної служби В. Кучумов. По хороброму санітарові ворожі автоматники відкрили вогонь. Поранений багатьма кулями – він помер. Автоматники ворога діяли невеликими групами. Але їх не могло вже ніщо врятувати. Полки нашої дивізії тіснили ворога на усіх вулицях, на захід.

2 січня ворог сподівався підтримати відчайдушні сутички своїх солдатів. У районі вокзалу скинув декілька бомб, намагаючись викликати пожежі на нафтобазі. Але ніякі зусилля ворога не змогли зломити бойової стійкості радянських солдатів.

В ніч з 2 на 3 січня наші частини остаточно очистили південно-західні околиці міста від поодиноких солдатів ворога і закріпилися на захід від міста. Наш батальйон зайняв висоти між Наталівкою та Єлизаветом, 1-ша рота розташувалася в місті.

Увечері, 3 січня до нас у батальйон прийшла радісна звістка. Верховний Головнокомандувач за визволення міста присвоїв дивізії найменування «Новоград-Волинська», а усьому особовому складу оголосив вдячність. Багато бійців і командирів було нагороджено орденами і медалями. Урядовою нагородою відмітили і мене: нагороджений орденом Олександра Невського, підвищений на посаді і у військовому званні. Усі ми вважали, що ці високі нагороди і оцінка командуванням наших заслуг, зобов’язує нас битися ще міцніше з фашистами.

8 січня у військовому містечку відбувся урочистий вечір присвячений 3-тій річниці формування дивізії. На вечері усіх вітав з перемогою на Случі заступник командира 13-ої армії генерал Нечаєв. 

… Знали і бачили ми, як на цій понівеченій землі текла кров патріотів, які важкі страждання принесла в кожен будинок. Згадую такий випадок. До мене в штаб прийшли літні жінки і два хлопчики. Виснажені, вони полохливо озирнулися, потім сказали:

– «У нас немає хліба, немає солі…».

Я віддав розпорядження відвести їх до складів, які охороняла 1-ша рота Гурошева, і видати їм борошна, цукру, солі. З такими проханнями приходили багато жителів міста і усім  ми видавали продовольство з трофейних складів.

Наші воїни несли бойову службу і  знаходили час у своїх коротких бесідах з населенням розкрити теплоту сердець і любов до братського українського народу.  Багато солдатів і офіцерів допомагали населенню навести лад в пошкоджених будинках, знешкоджували від мін будинки, сараї, льохи.

11 січня воїни дивізії з бойовим завданням вирушили вперед на Захід. Населення тепло і  з сумом проводжало своїх визволителів.

20 січня новоград-волинці влаштували мітинг в кінотеатрі. З району села Деражня, запросили на мітинг замкомандира дивізії по політчастині В.Л. Якуніна і мене. На мітингу виступав і я, як «комбат, що перший увійшов в місто». Новоград-волинці дали нам слово, що вони відбудують своє місто і воно буде ще красивішим. Нас тепло вітали, називали переможцями і визволителями. Цей день зберігся в моїй пам’яті назавжди.

У морозний січневий вечір ми виїхали з Новограда-Волинського по корецькій засніженій дорозі. Тоді ми ще не знали, що через рік привеземо сюди навіки останки нашого улюбленого командира – генерала Й.М. Панкратова, який вічним сном спочиває в місті … сплять вічним сном в братських могилах і інші визволителі міста. Ось чому я завжди з благоговінням згадую ім’я Вашого міста.

Ми пам’ятаємо, як вони йшли крізь зливу куль, осколків і снарядів. Ми поряд з ними лежали під бомбами, кидалися під танки з гранатами. Ми щодня йшли вперед до Перемоги. У бою смерть боролася з життям невблаганно і нещадно, і виривала з лав наших бойових друзів. Помираючи, вони хотіли жити. Ціною життя вони наближали перемогу, мирне щасливе життя сім’ям, майбутньому поколінню. Новоград-волинці, не забувайте тих, хто поліг у бою за Ваше місто, та і тих, хто посивів передчасно!».

Минули десятиліття від пам’ятних днів 1944 року. Місто загоїло рани війни завдяки наполегливій праці його мешканців. Воно розрослось багатоповерховими будинками, новими житловими мікрорайонами, побудована велика кількість шкіл, дитячих садків, магазинів та інших об’єктів соціально-культурного призначення.

Новоград-волинці свято бережуть світлу пам’ять про воїнів-визолителів. Вулицям міста присвоєно імена Панкратова, Анікушкіна, Ільїна, Кисельова. На міському кладовищі похований перший начальник гарнізону, командир 20-ої мотострілецької бригади генерал-майор П.С.Ільїн. Там же поховано першого коменданта міста М.К.Сидорова та багатьох інших воїнів, які віддали своє життя за наше місто.

При вході у міський парк культури і відпочинку встановлено пам’ятний знак – 76 міліметрова протитанкова гармата на честь військових з’єднань, які брали участь у боях за визволення і удостоєні найменування «Новоград-Волинських». Поряд з «Гарматою» знаходиться  могила генерал-майора Панкратова Й.М., який загинув в квітні 1945 року під час наступальної Берлінської операції біля м. Пейнц (Німеччина), але за заповітом   похований у Новограді-Волинському. 

 

Директор краєзнавчого музею Жовтюк О.М.