«У нас у родині був звичай у дітей на іменини дарувати батькам, сестрам, братам щось власного виробу, – згадувала наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова. – У нашого тата іменини святкувались у грудні… Леся йому вишивала майстерно дрібними пацьорочками пантофельку, щоб на ніч вішати на ній кишенькового годинника. Леся у кожній дрібничці виявляла художній смак і не шкодувала свого часу, щоб зробити приємність тим, кого любила».
«Одного літа Косачі виїздили в Гадяч, де жила Лесина бабуня – розповідала приятелька письменниці з Колодяжного Варвара Дмитрук. – Хотіли взяти й мене, а батьки не пустили. Тоді Леся сказала: «Добре, я тобі зате привезу гарний гостинець». І привезла. Коли повернулися назад, вона одразу ж прибігла й питає: «А вгадай, що я тобі, Варко, привезла?» – «Звідки мені те, – кажу, – знати? Може, плаття яке». – «А ти мало не вгадала», – каже і розгортає на столі гарну-прегарну вишиту сорочку».
Під час підготовки до відзначення 30-річчя літературно-наукової діяльності свого дядька Михайла Драгоманова Леся Українка давала поради стосовно подарунків. У листі до Михайла Павлика вона писала: «Щодо дарунків (між іншим – не треба було б, щоб дядько знав моє «касательство» до них), то було б добре, якби замість вінка була книга «English and Scotch ballads» Child’a…, бо дядько дуже журиться, що не може її купити, бо дорога, а тим часом се гарна і потрібна для нього фольклористична книга (пісні баладного змісту у всіх народів)».
Коли Леся Українка у 1897–1898 роках лікувалася в Ялті, то на Великдень 1898 року подарувала Катерині Дерижановій (дружині лікаря Мартироса Дерижанова) ноти Дванадцятої шумки Михайла Завадського. Лікарю планувала подарувати сорочку: «Дерижанов побачив якось мою блузку з срібною вставкою і все повторяв: «Ото якби мені таку сорочку на літо». Мені ще тоді прийшла ідея, що слід би подарувати йому таку сорочку, тепер же воно й зовсім годиться, – буде дарунком пацієнтки».
Письменниця залюбки дарувала свої фотопортрети. Приятелю Нестору Гамбарашвілі, який наймав одну з кімнат у київській квартирі Косачів, подарувала томик віршів французького поета Альфреда Мюссе і фото з дарчим написом: «Бажаю Вам, пане Несторе, послужити щиро і бездоганно Вашій прекрасній рідній країні. Коли Вам треба буде товариської помочі і поради, то згадайте, що єсть на світі Лариса Косач». Натомість грузин подарував їй кинджал. “Будьте тверді у Вашій благородній роботі, як криця цього кинджала, – побажав він письменниці, – і гострі в слові, як його лезо”.
У подарунку Леся Українка цінувала не його вартість, а зміст. Передусім подарована річ мала символізувати турботу і любов. Якось мати Олена Пчілка подарувала їй рукописний альбом «Poesie» із побажанням: «Розглядайся навколо, де не будеш – і пиши… Поезія є всюди, хоч не всякий її бачить».
Приятель Сергій Мержинський подарував репродукцію «Мадонни» Рафаеля і зібрання творів Гейне німецькою мовою. Знаючи про Лесин інтерес до німецької літератури, кузина Аріадна Драгоманова прислала їй на день народження портрет Гейне. Подруга Марія Биковська подарувала ніж для розрізування паперу.
У Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки нині зберігається національний костюм, який письменниця подарувала своїй троюрідній сестрі Ніні Косач у Києві 1906 року. Свого часу академік НАН України Володимир Литвин передав на тимчасове експонування альбом для нотаток і малюнків, подарований Лесею Українкою родичам докторки історичних наук Марії Дмитрієнко.
Подарунками поетеса вважала не лише матеріальні речі. Перебуваючи постійно у роз’їздах з метою лікування, завжди раділа зустрічам з ріднею. Якось написала в листі до матері: «А от коли б мені Ліцічок сюди приїхав на Великдень, то вже се було б мені над всі подарунки!»
