«Жили у вагонах, щодня годували гречкою» — про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС згадує Микола Давидчук
14 грудня — День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС
«Жили у вагонах, щодня годували гречкою» — про ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС згадує Микола Давидчук
14 грудня в Україні вшановують ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Відповідний указ про відзнаку цього дня, підписав Президент України 10 листопада 2006. І хоча для загалу більш зрозумілим є 26 квітня — Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф — у 14 грудня є власна історія. Ліквідатори наслідків аварії вважають цей день своїм, адже ціною надзвичайних зусиль до 30 листопада 1986 року, над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, було зведено захисний саркофаг, а вже 14 грудня в газеті «Правда» сповістили про введення в експлуатацію комплексу захисних споруд. З тих пір, на честь своєї першої перемоги, ліквідатори почали самостійно збиратися щороку і відзначати цю дату.
У переддень Дня ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС хочемо розповісти про нашого земляка, який був серед тих, хто не шкодуючи своїх сил, здоров’я виконував свій громадянський, моральний обов’язок, приймаючи участь у ліквідації наслідків найбільшої техногенної катастрофи людства.
Микола Андрійович Давидчук корінний звягельчанин, тут він народився та проживає все життя. У 1986 році працював на залізниці складачем потягів. Пригадує, тієї фатальної ночі, коли стався вибух на Чорнобильській АЕС, саме був на зміні. «Нам диспетчер з Коростеня по селектору передав, що в Чорнобилі аварія, дуже сильна пожежа. Достеменно ніхто не знав, що саме там трапилося. Ситуація почала прояснюватися лише через кілька днів». Тоді, у квітні 1986 року, масштаби трагедії керівництво Радянського союзу вмістило у скупе повідомлення: про те, що на Чорнобильській атомній електростанції стався нещасний випадок. Один з реакторів зазнав ушкодження. Здійснюються заходи з метою усунення наслідків інциденту. Постраждалим надана необхідна допомога. Створена урядова комісія для розслідування інциденту…
Працівників залізниці з Новограда-Волинського почали направляти у відрядження до Чорнобиля вже в червні. Микола Давидчук провів там місяць— з 24 липня до 24 серпня, у Новограді на нього чекали дружина та син. «Спека стояла страшенна, — розповідає, — вдень працювати було майже неможливо, вночі легше. Все, що вагонами приходило для відновлення зруйнованої атомної станції, а це дорожні плити, бутовий камінь на дамбу, подавалося на станції Товстий ліс (за 32 км від колишнього райцентру м. Чорнобиль) та Янів (розташована на дільниці Чернігів — Овруч Південно-Західної залізниці поблизу Прип’яті). Звідти довозили далі. За місяць перебування разів шість їздили до реактора, вивозили відпрацьоване пальне (як нам говорили), фактично ж то було пальне для ядерного озброєння, про це ми дізналися вже пізніше». Індивідуальним захистом працюючих особливо ніхто не переймався, одяг від радіаційної пилюки зсередини був аж червоний. «Окрім распіраторів, яких в зоні вистачало лише на п’ять хвилин, не було ніякого захисного обладнання і засобів захисту, навіть дозиметрів. Костюми з бавовни, звичайні черевики. З зони відчуження приїжджали на станцію Вільча, де на колії стояв банно-пральний потяг, тобто паротяг і душова. Все знімали з себе, пакували в целофанові мішки, милися і нам видавали новий, запакований одяг. Про ступінь опромінення ми не думали і ніхто нам не повідомляв. Час від часу вдавалося щось дізнатись від військового дозиметриста, що супроводжував вагони. Заради цікавості іноді перевіряли рівень опроміння взуття, дозиметр показував 6-7 рентген. Одного разу довелося відчіпляти вагон, що зійшов з рейок за кілька десятків метрів від зруйнованого реактора, у повітрі за вимірами рівень радіації становив 26 рентген (при контрольно допустимому рівні до 0,2 мР/год). З усього медичного забезпечення — лише відібраний аналіз крові у перший день перебування в зоні лиха. Після того медиків не бачили. Жити довелося у купейних вагонах, годували, правда, безкоштовно, але практично однією гречкою».
Микола Андрійович пам’ятає, що в перші дні його не аби як лякала повна відсутність місцевого населення. «Багато закинутих будинків, дач, кропива та лобода до пояса поросли. Поруч село було, не пам’ятаю назви, бабусю з дідусем щоранку міліція вивозила з зараженою зони, а вони до вечора знову поверталися, не хотіли полишати свій дім, навіть колючий дріт для них не був перешкодою. Одного разу бачив, лисицю, з якої шерсть облазила, пару добротних коней, величезних корову та телицю». Під час відселення люди полишили свої господарства та свійських тварин і вони блукали вулицями в пошуках їжі.
У 1987 році Микола Андрійович Давидчук вперше отримав посвідчення ліквідатора. Вдруге — у 1993 році, коли Україна вже була незалежною. Щоправда, задля його отримання вдруге довелося прикласти чимало зусиль. «Важко було довести, що ти насправді був у Чорнобилі, доводилося шукати свідків. Хоча було й чимало таких, хто отримав «липове» посвідчення. До них запитань майже не було». Прикро, але в момент, коли на ліквідацію наслідків аварії ЧАЕС кидалися усі людські сили, знаходились і такі, кому вдавалося «відкосити».
Єдиною і найбільшою подякою Микола Андрійович вважає квартиру, яку отримав від залізниці у 1996 році. «Раніше давали навіть путівки на лікування, зараз їх отримують лише ті ліквідатори, які мають першу категорію або інвалідність». Багато чорнобильців навіть із 30-річним трудовим стажем отримують пенсію менш як 2 тис. грн, а щорічна допомога на оздоровлення для них у залежності від категорії становить 90-120 грн…
Ми вже ніколи не дізнаємося, що було б із країною і нами усіма, якби тоді у 1986 році, в перші години, хвилини, а згодом дні і місяці після аварії на Чорнобильській АЕС, в майже безнадійний двобій зі стихією не вступили такі, як Микола Андрійович. Загальна кількість ліквідаторів в Україні за всі роки складає приблизно 600 000 чоловік, багато хто з них вже полишив земне життя. Але ті, хто сьогодні живуть серед нас і є свідками тих страшних подій, заслуговують на щиру вдячність за свою відданість, мужність і героїзм.
Надія Валінкевич, газета «Час Плюс»
На фото: М.А. Давидчук з колегами-ліквідаторами через кілька років після аварії.
Колишня залізнична станція Товстий ліс