Історія міста Звягеля

Звягель розташований в центральній частині українського Полісся, у західній частині Житомирської області, на берегах річки Случ (басейн р. Прип’яті). Місто обласного підпорядкування, районний центр.

Історія краю  починається з доби мідно-кам’яного віку (ІV-ІІІ тис. до н.е.). Найдавніші пам’ятки періоду трипільської культури були знайдені археологами у селах Кикова та Анета. Доба бронзового віку (ІІІ-І тис. до н.е.) в нашому районі представлена археологічними знахідками біля села Велика Горбаша на лівому березі річки Церем. Є також два кургани на сході від села Тальки. Кургани  були обстежені в 1998 році Б.А. Звіздецьким та І.І. Ярмошиним. Пам’ятки цієї культури знайдені біля сіл Кануни і Cтриєва.

Давні землеробські племена, які вели осілий спосіб життя, виявлено на лівому березі річки Церем між Малою і Великою Горбашою. Жили вони невеликими родинами у поселеннях неукріпленого типу, що розташовані на високих берегах річок, ярів, в напівземлянках стовпової конструкції. Крім поселень у важкодоступних ворогові місцях, на високих берегах річок споруджувались укріплені городища, які штучно зміцнювалися ровами та валами. Городища ранньозалізного віку (VІІІ – VІІ ст. до н.е.) досліджувалися археологічними експедиціями у 1970-1990 роках поблизу сіл Городище, Гульськ. Науковці встановили, що місцеві племена асимілювалися із племенами скіфів-орачів. Вони займалися землеробством, скотарством, полюванням, рибальством, обробкою міді та заліза. Їх житла були квадратної форми, заглиблені в землю.

У VІІ – VІІІ ст. під час формування держави Київська Русь  наш край був заселений древлянами – одним із семи основних вождівських племен, які увійшли до її складу. В цей період активно розвиваються ремесла, торгівля, виникає велика кількість градів, які згадуються в “Археологической карте Волынской губернии”, складеній у кінці ХІХ ст. В.Б. Антоновичем – видатним істориком України, професором Київського університету Святого Володимира. Тут згадуються курганні могильники біля села Івашківка, Сусли, Ржатівка, Гульськ, Романівка, Теснівка, Курчиця, Таращанка, Ярунь, Городниця. Як свідчать розкопки, населення, проживаючи в зоні підсічно-вогневого землеробства, займалось також мисливством, рибальством, тваринництвом, залізорудною справою.

Ймовірно, на землях середньої течії річки Случ, Тетерів, у верхів’ях Південного Бугу існувало незалежне від Галицько-Волинських князів утворення – Болохівська земля. В час, коли у 1240 році Київ і більшість інших земель Київської Русі були підкорені та розграбовані татарами, Болохівська земля відкупилась від них і продовжувала свій розвиток. Князь Данило Галицький вирішив підкорити собі болохівські міста та у 1241 році почав їх завоювання. У зв’язку із цими подіями вперше у Іпатіївському літописному зведенні згадується місто Возвягель.

Подробиці цих історичних подій допомогли відтворити учасники кількох археологічних експедицій, перша з яких відбулася у 1988 році. Під час розкопок знайдено скарб з 87-ми предметів, серед яких князівський перстень із зображенням тризуба, символу, запровадженого Володимиром Великим.

Цей факт свідчить про те, що Возвягель підпорядковувався князям Київської Русі. Археологічні знахідки підтверджують дані Галицько-Волинського літопису та Іпатіївського літописного зведення про те, що Возвягель лежав на торговельному шляху. Це було велике заможне поселення, дощенту спалене за непокору Данилу Галицькому. Південне і Північне городища – нині частково вивчені могильники – містять багато доказів пожежі 1257(1258) року, що стала причиною трагедії літописного Возвягля. Достеменно відомо, що люди на згарищі більше не селилися.

У 1432 р. серед міст великого князівства Литовського з’являється назва „Взвягель”. У 1437 р. у жалуваній грамоті князя Свидригайла на маєток у Житомирському повіті Каленику Міликовичу згадується „село Будищі у Звяглі”.

У 1494 – 96 р.р. Звягельська волость, як і вся Волинь, дуже зазнала та обезлюдніла від нападів татар. Спустошення було таким, що у 1496 р. великий князь Олександр пожалував одного чоловіка з сім’єю аж у Вруцькому повіті наміснику Звягельському Якову Мізю (Мезінцю).

Після повернення князя Костянтина Острозького (1460 – 1533), на той час – великого гетьмана – з російського полону у 1501 р. великий князь Олександр надав йому „на вічність” маєток Звягель. З того часу розвиток міста прискорюється і продовжується майже півтора століття.

З 1533 р. після смерті князя Острозького містом володів його син Василь-Костянтин Острозький (1526 – 1608), Володимирський староста і маршалок землі Волинської (1550 р.), київський воєвода (1559 р.), після Люблінської унії (1569 р.) – коронний сенатор.

У 1569 р., коли Звягель після Люблінської унії увійшов до складу Речі Посполитої, в місті вже було дев’ять ринкових домів та чотири ремісники, а населення складало майже 1000 осіб. Такий склад населення зберігався до 1589 р. У цей же час з’явилося два своїх млини. З 1582 р. збереглися перші відомості про існування у Звягелі церкви.

У 1620 р. містечко мало п’ять вулиць – Ринкову, Вільхову, Церковну, Підлипську та Калеченську, 2 передмістя – Запружковське та безіменне, 2 церкви – Замкову та Спаську. Отримали свій розвиток освіта та охорона здоров’я – у Звягелі були свої школа та дім шпитальний (лікарня). Містечко було добре укріплене: обкопане ровом, обведене валом, загороджене „тином дубовим” з чотирма баштами. Крім того, вже майже був збудований мурований замок, розташований на крайовій дільниці високого прибережного плато на скелі лівого берегу річки Случ. У 40 роках XVII ст. в місті була побудована велика синагога та церква в ім’я святої Трійці – чудовий зразок „волинського” типу сакральної дерев’яної архітектури.

„Під час визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648 –1654р.р.) загони відомого своєю жорстокістю Максима Кривоноса, який був грозою поляків і жидів, влітку 1648 р. напали та взяли Полонне. Звідти козаки пішли на Звягель, заволоділи та спустошили його, спалили костьол та передушили жидів”. „Чарівні замок і костьол були спустошені”.(Із географічного польського словника, 1886 року).

У вересні 1648 р. був сформований із місцевих покозачених селян та міщан загін під проводом Михайла Тиши (Тиша, Тишик, Тишко). У цьому ж році загін розбив польське формування і встановив козацьку владу у Звягелі та навколишніх селах. Восени Михайло Тиша здійснив рейд і завоював два міста Волинського воєводства. Після повернення з рейду став Звягельським сотником, а у лютому-травні 1649 року – звягельським козацьким полковником. Чисельність Звягельського гарнізону у березні 1649 р. склала 4000 козаків. 15-те березня 1649 р. можна вважати першою письмовою згадкою про Звягельський полк, який брав участь у боях з польською шляхтою до серпня 1649 р., після чого припинив своє існування.

Під час національно-визвольної війни місто зазнало значних матеріальних та людських втрат, адже воно стало прикордонним. У документах про 1662-63 р.р. зазначено „Звягеля, містечка пустого…”, а у 1675 р. в самому Звягелі мешкало не більше 200 – 250 осіб. Місто залишалось прикордонним до Андрусівського миру 1667 року.

Життя у Звягелі почало налагоджуватися тільки у 20-х роках XVIII століття, коли володарем Звягеля став Юрій Любомирський. У 1726 р. був відреставрований костьол, який згодом згорів під час чергової пожежі. У 1731 р. у Звягелі працювало 7 цехів, був виданий цеховий статут, який крім іншого накладав на місцевих ремісників обов’язок „мати кожному добрий мушкет з метою оборони замку”.

З переходом міста до Станіслава Любомирського у 1738 р. замок стає мисливським. Пам’ять про це до середини ХХ ст. зберігалась у назвах вулиць міста. Наприклад, Леся Українка народилась на вул. Звіринській.
У 1753 р. почалось будівництво нового костьолу, і в грудні того ж року князь Любомирський, воєвода Брацлавський дозволив розібрати частину замкового муру для будівництва. Костьол був побудований на старому мурованому фундаменті та освячений у 1778 році. Він вважався одним з найкращих храмів на Волині, поєднував у собі древню хрестоподібну в плані форму з барочним рішенням фасадів та інтер’єрами в стилі „рококо”. Чотири високі фронтони, барочні аттіки, вісім пучків вертикальних пілястрів надавали урочистості та піднесеності костьолу.

Навіть у 1766 році розвиток міста не досяг рівня 1620-го – у Звягелі нараховувалося 379 будинків, з них промислових – 205, єврейських – 74. Населення складало 2000 осіб, доход міста складав 11082 злотих. Після великої пожежі 1775 року у місті залишилося тільки 234 будинки.

Остання володарка Звягеля Марія-Озефа, дочка генерала російської служби Каспря Любомирського, була одружена з воєводою Київським графом Потоцьким, з яким розлучилась у 1793 році. Потім вона вийшла заміж за Валеріана Зубова, брата останнього фаворита російської імператриці Катерини II Платона Зубова. Унаслідок цього Звягель у 1796 році був проданий до державної скарбниці, тобто російської казни. Це стало можливим після поділу земель Речі Посполитої між Росією, Австрією та Прусією 1793 року. У новій назві міста – Новоград-Волинський, відчувається рука П. Зубова, відомого своїми „химерними проектами”.

Указом російської імператриці Катерини ІІ замість воєводств були утворені губернії. Центром Волинської губернії було призначено Звягель, перейменований з цього приводу в Новоград-Волинський, тоді ж було розроблено герб Новограда-Волинського як губернського міста. За браком хороших приміщень для губернських служб та коштів на їх будівництво місто так і залишилось повітовим, про що 3 липня 1804 року виданий відповідний Указ імператора Олександра І. У 1806 році Марія Зубова (уроджена Любомирська) подарувала своєму чоловікові – генералу від кавалерії Федору Уварову Звягельський, Ємільчинський і Сербівській ключі в Новоград-Волинському повіті, що складало понад 20 тис. десятин. До 1917 року родина Уварових вважалась однією з найбагатших у Новограді-Волинському та Волині.

Після російсько-французької війни 1812 року на території України базувалися перша та друга царська армія. Значні військові з’єднання були розташовані на Волині. Новоград-Волинський став одним із центрів декабристського руху. Тут був розташований штаб 8-ої артилерійської бригади, де служив підпоручик Петро Іванович Борисов. За ініціативи Петра та його брата Андрія виникла таємна організація – „Товариство об’єднаних слов’ян”. До нас дійшли лише окремі документи цього товариства: „Клятва” та „Правило”, або „Катахезіс”, з яких видно, що Товариство прагнуло знищення самодержавства, скасування кріпацтва, запровадження слов’янської федерації, в якій би на рівноправних засадах були об’єднані росіяни, українці, поляки, чехи, білоруси, словаки та інші слов’янські народи. Звідси і назва цього Товариства, в яке входило 39 осіб. Після поразки декабристського повстання у Петербурзі, учасників Товариства було засуджено і 27 його членів – вислано до Сибіру. По справі „Товариства об’єднаних слов’ян” проходив Яків Якимович Драгоманов. Родовід Драгоманових продовжився відомою сім’єю української інтелігенції: брат Якова – Петро став батьком, відомого історика, доцента Київського університету Михайла Петровича Драгоманова – дядька Лесі Українки.

Протягом багатовікової історії міста змінювались назви його вулиць. В 1620 р. у стародавньому Звягелі було лише п’ять вулиць: Ринкова, Вільхова, Подлєська, Каліцька та Черкєвна. З часом назви ці зникли, хоча протягом XXI століття сучасна площа Лесі Українки називалася Базарною. В описі міста від 1838р. згадується одна-однісінька брукована вулиця, що вела до містечка Корця і називалася через це Корецькою.

У 1861р. на території стародавнього замку побудували новий собор, і частина Корецької вулиці стала називатися Соборною. Приблизно в цей самий час споруджено міст через річку Случ. До нього продовжили і вибрукували Замкову вулицю, яка відтоді стала Житомирсько-Шосейною, пізніше – просто Житомирською. Географічне походження мали також вулиці Полянська, Суслівська, Олександрівська, Княжеська (у напрямку до села Княжі Корецької), Гутинська (вела до однієї з „гут”, тобто скляних заводів, можливо, до колишнього села Кука Гути).Назви деяких вулиць пояснюють також місцеві легенди: першими забудовниками вул. Рибакової були кілька родин Сугаків, які захоплювалися рибальством. А Звіринська вулиця з’явилася на місті колишнього князівського звіринця. У зв’язку з будівництвом нових об’єктів виникли Тюремна і Лікарняна вулиці, Училищний провулок. Іноді назви вулиць пов’язані з відомими особами: Завадська, Кагукінський провулок. У деяких вулиць існували також альтернативні назви: Троїцьку прозвали в народі Пожежною, Пушкінську – Монопольною („монополією” був очисний склад винокурного заводу).

29 лютого 1884 р. на засіданні міської Думи була висунута і ухвалена пропозиція назвати безіменну вулицю, що сполучає Житомирсько-Шосейну і Соборну, на честь Волинського губернатора, дійсного статського радника Л.П. Томари. Останньому ця ідея сподобалася, і він особисто клопотав перед генералом-губернатором. Коли справа дійшла до міністра внутрішніх справ, той вважав незручним увічнювати ім’я діючого губернатора. Але через два роки, коли Томара став Київським губернатором, ця перешкода була усунута.

7 квітня 1899 р. на честь 100-річчя з Дня народження російського поета міська Дума прийняла рішення перейменувати Гончарну вулицю на Пушкінську. На початку ХХ ст., після смерті російського письменника, нову вулицю назвали Чеховського, Гутинська вулиця у передреволюційні роки називалася Романівською. Мабуть, нову назву вона отримала у 1913 році, коли відзначалося 300-річчя династії царів Романових.

До жовтневої революції 1917 року промисловість Новограда-Волинського розвивалася досить повільно. В районі Нового Звягеля – маєтку Уварових (нині район вул. Леваневського, “Болгарбуд”) з 1804 року працював пивоварний завод, у 1840-х роках було відкрито винокурню.

У період промислового піднесення 1910-1914 років в місті крім існуючого чавунно-ливарного заводу (збудований близько 1890 року) почали діяти ще 2 ливарні. Крім цього, нараховувалося 7 підприємств, на яких працювало 93 особи. Це були переважно невеличкі майстерні – дві цегельні, три шкіряні, пивоварний завод А.А.Балона та фанерна фабрика. Діяло 3 млини. В основному зберігалися великі поміщицькі володіння – близько 400 тисяч десятин землі навколо міста належало поміщикам Уваровим, Мезенцевим, Тишкевичам, Старосвєтським, Фатеєвим, Ейленбергам.

У 1866 році в місті відкрита перша публічна бібліотека, заснована на приватні кошти. У 1912 році в місті розпочала роботу чоловіча гімназія, згодом – жіноча гімназія, в яких вчились діти заможних городян. Були також міські вищі початкові училища – чоловіче та жіноче, засновані 1869 року. У 1900 році споруджено земську лікарню.

У 1908 році видав першу продукцію пивоварний завод А.А.Балона. У 1916 році в місті збудована залізниця Шепетівка – Новоград-Волинський – Коростень, два мости через Случ і Смолку (1913), станційні споруди, 25 травня 1916 року залізницею пройшов перший потяг.

Радянська влада в місті остаточно була встановлена у 1920 році. У 1923 році Новоград-Волинський став центром однойменного району. Ще наприкінці 1920 р. робилися спроби запровадити революційну топоніміку: Корецьку вулицю назвали шосе ім. Щорса, Гутинську – вул. Будьонова, а Житомирську – Радянською. Але цей захід не мав успіху. А 27 червня 1921 р. Новоград-Волинський повіт виконком оголосив наказ про перейменування 22 вулиць, провулків і площ міста. Відтоді Корецька вулиця стала – Леніна, Велика Гутинська – Радянською, Полянська -Червоноармійською, Житомирська – Міжнародною, Соборна –Шевченка, Рибакова – Урицького, Велика Тюремна – Волі, Мала Тюремна – Пролетарською, Велика Звіринська – Володарською, Мала Звіринська -Петровського, Бульварна – Лютого, Велика Суслівська – Свердлова, Мала Суслівська – Першотравневою, Томарівська – Рози Люксембург, Завадська – Карла Лібкнехта, Княжеська – Бухарінською, Велика Варшавська – Жовтневою, Мала Варшавська – Лютневою, Садова – Івана Франка, Кінна площа –Червоною площею, Сінна площа –вул. III Інтернаціоналу, а Медовий провулок – вул. Лесі Українки. Як це не дивно, але в подальшому вулиці Петровського та Першотравнева зустрічаються лише в старих назвах.

У другій половині 1920-х років були перейменовані: вул. Велика Олександрівська на вул. Чернова, який був у 1919р. керівником місцевої більшовицької організації, вул. Лютого (також один з місцевих більшовицьких керівників) – на вул. Воровського, Мала Олександрівська – на Артема, Старо-Корецький шлях – на вул. Войкова, Малий Тюремний провулок – на Пролетарський, Училищний провулок – на Шкільний. Комсомольським назвали новий прорізний провулок. До нових назв не могли звикнути ні прості мешканці міста, ні навіть радянські чиновники. Через це у побуті, навіть, на офіційному рівні використовувалися переважно старі назви. За період від 1931 до 1941р. вул. Бухаріна стала вул. Островського, Мала Суслівська – Косовського, Нижня Медова і Ковальська – Щорса, Троїцька – Червоною, Цвинтарна – Горького, Червона – Пархоменко, Мала Звіринська – Мало-Володарською, Кінний пров. – вул. Челюскіна, Кагукінський пров. – вул. Першого Травня, Мало – Гутинський провулок – вул. Малою Радянською. Характерна для цього часу топоніміка виникає також у місцях нової забудови: вул. Кірова, Куйбишева, Чапаєва, 8 Березня, Перекопська, Піонерський провулок.

У 1927 році на базі металообробної майстерні утворено металообробний завод, споруджено нове протипожежне депо (реконструйовано у 1970-х роках). 1928 року відкрито маслозавод. У 1938 році відкрита залізниця Новоград-Волинський – Житомир. У 1936-1937 збудовано військові містечка, шпиталь, будинок Червоної Армії. У 1935 році введено в експлуатацію школу № 2, 1938 – школи № 3, 5, 9, нові корпуси лікарні. В будинку колишнього театру ім. Троцького створена меблева фабрика, на території колишнього винного очисного складу – організована МТС (1932 рік). В 1941 закінчувалося будівництво кінотеатру.

На початку Другої світової війни місто героїчно оборонялось, але 7 липня 1941 року німецько-фашистські загарбники окупували його. Окремі довготривалі вогневі точки чинили опір до 10-14 липня. Протягом липня-вересня 1941 року окупаційними військами було знищено майже 6 тисяч жителів міста, переважно єврейської національності. У жовтні 1941 року в місті організований підпільний комітет, який вів боротьбу із загарбниками до листопада 1943 року. Його очолювали: М.І. Лянгус (1911-1975), потім Василь Левченко (1904-1943). У травні 1942 підпільним комітетом прийнято рішення про формування партизанського загону “Перший Волинський”, який складався з 36 осіб. У листопаді 1942 сформований партизанський загін у кількості 100 осіб. В часи фашистської окупації на території Парку культури та відпочинку, шкіл №2, 5 діяв концентраційний табір для військовополонених, де окупанти закатували і розстріляли 30 тисяч осіб.

3 січня 1944 року радянські війська визволили місто від фашистських загарбників. Одними з перших увійшли в місто воїни дивізії, якою командував генерал-майор Й.М. Панкратов (1897-1945), та мотострілецької бригади під командуванням генерал-майора П.С. Ільїна (1901-1976). Під час Другої світової  війни загинуло 14 тисяч місцевих жителів.

Під час німецької окупації більшості вулиць міста були повернуті дореволюційні назви. Останні широко вживали „за інерцією” ще декілька післявоєнних років. Але у 1950-х рр. все стало як було. Саме в цей час Міжнародна вулиця стала називатися вул. Карла Маркса та змінила свій напрямок: частина її увійшла до складу вулиць Волі та Кірова, а до неї приєднали частину вул. Володарського. Після знесення старих будинків фактично зникла вулиця Лесі Українки, а ім’ям поетеси назвали нову прорізну вулицю. Ще одну прорізану біля машинобудівного заводу вулицю назвали ім’ям Сталіна (пізніше стала вул. Ломоносова). Привокзальна вулиця була перейменована на вул. Гоголя, Лютнева – на Яновського, Шкільна – на Шолом-Алейхема, Прорізна – на Гагаріна, Ярунська – на Лянгуса, Середня Ярунська – на Боженко, Мала Ярунська – на Тельмана, Табірна – на Полянського, Корестенська –на Юношева, Заводський пров. – на вул.Ніколаєва. Пролетарський провулок – на вул. М’якишева. Головну вулицю приміського села Плетенка, яке у 1960-х роках увійшло до складу міста, назвали на честь 50-річчя Жовтня.

У повоєнний період в місті збудовано та введено в дію багато житлових будинків, нових промислових підприємств та установ соціального призначення. У 1946 році відкрито дитячу музичну школу, у 1958 році на базі міжрайонної майстерні з ремонту автомобілів та тракторів створено ремонтно-механічний завод. 1962 року споруджено телевізійний ретранслятор. 1964 року в центрі міста відкрито універмаг, введено в експлуатацію консервний завод. 1965 року профкомбінат перетворено на швейну фабрику. 1966-ий – рік введення в експлуатацію м’ясокомбінату, одного з найпотужніших підприємств такого напрямку в тогочасній Україні та каменедробильного заводу. У 1966 році також розпочало роботу СПТУ № 7 та плавальний басейн. У 1967 відкрито автовокзал, новий будинок вузлу зв’язку, станцію переливання крові. У 1970 році введено в експлуатацію нове приміщення школи № 6.

1971 – рік відкриття музею Лесі Українки, 1972 – нового приміщення палацу культури. У 1974 році впорядкували військове кладовище. Машинобудівний технікум прийняв перших студентів у 1975 році, а учні школи № 4 отримали нове приміщення у 1981 році.

У 1980 році відкрито нову поліклініку розраховану на щоденний прийом 800 хворих. У 1986-1987 р.р. проведено реставраційні та консерваційні роботи на фортеці, благоустроєна замкова площа. З часу відкриття пам’ятника Лесі Українки (1987 рік) започатковано міжнародне свято літератури і мистецтва “Лесині джерела”.

У 1994 році збудовано новий мікрорайон „Болгарбуд”, який складався із житлових будинків, школи № 11, дитячого садочка №14 та торгівельного комплексу для сімей військовослужбовців. Цього ж року в місто проведено природний газ (ГРП № 1 по вул. Гоголя).

У 1994 році міська рада затвердила герб та прапор Новограда-Волинського, а у 1995 – гімн міста авторами якого є місцеві жителі журналіст, поет Юрій Ковальський та композитор Іван Мамайчук. З 1995 року місто є членом Ліги історичних міст України.

Історія Новограда-Волинського тісно пов’язана з іменами видатних людей, які відігравали значну роль в історії України. 1846 року місто відвідав Т.Г.Шевченко. Його захоплення мальовничими краєвидами Случі відображене в повісті “Варнак”.

З 1868 до 1879 року в місті проживала родина Косачів – П.А.Косач (1840-1909) – голова з’їзду мирових посередників та його дружина О.П.Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) (1849-1930) – відома письменниця, фольклористка, науковий діяч (перша жінка – член-кореспондент Української академії наук). В Новограді-Волинському у Косачів-Драгоманових народилася три дитини: 1869 року – син Михайло Косач (1869-1903) – вчений, математик і фізик, який багато зробив для розвитку української метеорології, письменник, він писав під псевдонімом Михайло Обачний, у 1871 році – донька Лариса Квітка-Косач (Леся Українка) (1871-1913) – велика українська поетеса, драматург, громадська діячка, у 1877 році – донька Ольга Косач-Кривинюк (1877-1945) – перший біограф Лесі Українки та зберігач архіву родини Косачів. В місті на гостині у Косачів бували Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Михайло Старицький, Микола Лисенко – фундатори української фольклористики, археології, літератури і музики.

Ольга Юріївна Сергіїв (1914-2001), небога Лесі Українки, донька її наймолодшої сестри Ізидори, побувала у Новограді-Волинському разом з Оленою Пчілкою у 1928 році. З 1949 року жила у США. У 1989-1991 вона передала архів Ольги Косач-Кривинюк та Ізидори Косач-Борисової в Україну. У 1992 році подарувала Новоград-Волинському літературно-меморіальному музею десять своїх картин, на яких зображені Косачі-Драгоманови. Серед експонатів літературно-меморіального музею багато особистих речей Лесі Ураїнки, а сам музей є візитівкою Новограда-Волинського.

Наприкінці 2022 року місту повернули давню історичну назву Звягель, що походить з Галицько-Волинського літопису, в якому йдеться про древлянський град Возвягель.

Історична довідка складена за матеріалами місцевих краєзнавців: 
Віктора Ваховського, Олександра Провоторова, Ліни Наумець, Леоніда Когана, Євгенії Ващук