Незавершений автобіографічний твір Лесі Українки, пов’язаний з Новоградом-Волинським
Серед незавершених творів Лесі Українки є один, до того ж, автобіографічний, пов’язаний з Новоградом-Волинським. Це – «Спогади тітки Люсі». На підставі змісту і почерку датується орієнтовно початком 1900-х років.
Видатна письменниця вирішила поділитися спогадами про своє дитинство… від імені тітки Люсі. Щоправда, почала з події 1879 року: переїзд з Новограда-Волинського до Луцька:
«…Я вже була не дуже маленькою, саме дев’ятий рік ішов, як уся наша родина і я, звісно, з нею, переїхала жити в місто Луцьке з того міста, де я вродилася й прожила вісім перших років життя. По правді признаюся, не сумувала я й трохи, виїжджаючи з рідного міста, не спадало й на думку мені, що, може, я туди повік вже не вернуся, що, може, ніколи більше не побачу наймиліших з моїх друзів дітей, що не вернуться більше мої найперші, наймиліші роки життя, що уплили вже вони злото-блакитним струмочком у прірву минулого і вже не приплинуть ніколи назад… Ні, нічого такого я не думала. Та коли його було й думати?
У хаті шарварок, тато й мама повідчиняли усі скрині, повигортали усе манаття з усіх сховів, об’явилося при тому дещо таке, чого я ще ніколи не бачила: мамині сукні школярські, таткові зошити шкільні, моя сорочечка, пошита до хресту, малесенька, наче на ляльку шита, багато писанок великодніх, може, зо двісті, що знайомі селянки дарували, цікаві гудзики, якісь старосвітські, хтозна від якої одежі, і штучні квітки, і малюнки з чужих країв, що татко й мама з подорожів навезли. А дещо було таке, що я знала, та вже призабула, і ставало воно мені за нове; знайшла я свою ляльку в золотих черевичках, та – шкода! – без голови, і братикову дзигу, що колись так гарно співала, і багато-багато таких «забутих друзів»…
Усе те здавалось «як нахідка», і все хтілося взяти з собою, та маленька скринька моя не зміщала всіх тих скарбів, а в великі скрині мама не хотіла пакувати того «лому». Тоді треба було зважити, кого з приятелів ущасливити такими дорогими дарунками, кому дати ляльку (їй же можна пришити другу головку!), а кому дзигу (вона ж хоч не співає, а крутиться ще лепсько !), а кому ще що. Збіглося товариство, почали ділитись, а далі сваритись, треба було якось помирити. А тут і сусідки убогі поприход[или] просити одежинки якої, що вже на мій зріст не налазила, треба було раз у раз бігати до мами питатися, «чи можна» віддати се та те».
На цьому її спогади обриваються…
Леся Українка залишила Новоград-Волинський восьмирічною дівчинкою. На відміну від її матері і сестри Ольги, їй не судилося ще раз побувати там.
Цікаво, чи збереглися до наших днів речі, які перед від’їздом Леся Українка роздала приятелям і сусідам?!
Новоград-Волинський літературно-меморіальний музей Лесі Українки